Браконьєрка на лося

Після першої дня пролунав телефонний дзвінок з с. Забужжя: «У лісовому масиві поблизу хімскладу чутно гавкіт собак, вже пролунало чотири постріли, іде загінка на звіра». Із Любомля одразу ж виїхала оперативна група у складі начальника відділу дозвільної зброї Любомльського райвідділу УМВС Святослава Богдана, директора ДП «Прибузьке ЛГ» Григорія Ющука та мисливствознавця ДП «Любомльське ЛГ» Ростислава Петрука. На місці їх вже чекав єгер районного УТМР. Долучилися до розслідування і працівники районної прокуратури. Природоохоронці заходилися шукати сліди браконьєрського «господарювання» і невдовзі на дорозі помітили кров. По ній знайшли місце, де поранений звір упав. Після довгих пошуків у хащах знайшли і рештки м’яса. По них природоохоронці і визначили, що браконьєри підстрелили лося. Пошуки тривали всю ніч і затяглися до ранку, продовжуються сьогодні. І природоохоронці, і жителі села зазначають, що вчора в селі був похорон маленької дитини – жалоба для цілого села, та, виявляється, знайшлися ті, для кого ні норми закону, ні правила моралі не існують. Ця справа вже занесена до розряду резонансних, стоїть на особливому контролі як у правоохоронних, так і природоохоронних органів. Кари браконьєрам не уникнути. Вони будуть знайдені – вже тепер відомо, що діяла група озброєних осіб, а відтак усі понесуть заслужене покарання.

Сергій Цюриць,

прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.

 

1350-річний дуб росте на Волині

дубПрирода не перестає нас дивувати своєю красою і старожитністю. Мало хто з Волинян знає, що поряд, на півночі Рівненській області, в урочищі Юзефін між селами Глинне та Березове Рокитнівського району росте найстаріше дерево України – 1350-річний дуб, занесений до Книги рекордів Гіннеса. При висоті 20 метрів обхват стовбура дуба – понад 8 метрів, тому обняти його можуть тільки п’ятеро людей.
Особлива духовна енергія присутня в цьому древньому природньому волхві і саме вона заряджає навколишній ліс своєю невидимою силою. В наших пращурів дуб слугував храмом, а тому вважався священним деревом, посередником між світами. Саме біля дубів здійснювались язичницькі ритуали і піднесення богам. Поліщуки і досі вважають його своїм оберегом і свято вірять у його надзвичайну силу. Малим діткам місцеві жінки з давніх-давен вишивали на сорочках дубове листя, яке мало їх оберігати від злих духів. У дитячі колиски немовлятам клали дубове листя. З деревини дуба, що вважалась вічним матеріалом, виготовлялися ліжка, меблі та інше хатнє начиння.
За переказами місцевих жителів, Юзефінський дуб, з давних-давен, називали ”дубом князя Ігоря”. Про йогонепростий і древній вік свідчить його стовбур, що став подібним на прадавню руїну, овіяну вітрами, збатожену дошками, биту-перебиту блискавицями довгих віків. Саме завдяки блискавці, яка вдарила у дуб-велетень 28 червня 1997 року і зрізала найтовщу гілку, розкроївши кору дерева аж до землі, і була підтверджена легенда про його існування в часи походів київського князя Ігоря 945 року. Вчені – дендрологи за фітограмою визначили його вік – 1350 років.
Древній язичницький дуб нині гордовито оберігає православних монашок жіночого монастиря Іверської Ікони Божої Матері, який завбачливо відкрився поблизу 12 років тому. Навіть сильний буревій, що пройшов декілька років тому над районом і позривав черепицю з дахів, позносив хліви, туалети в сусідніх селах, неторкнувся навколишнього лісу і обителі. Негоди, як і вовки та кабани, обходять урочище стороною. Місцеві жителі впевнені, що це місце оберігає якась невидима сила.
Із ХV століття урочище Юзефін належало до володінь князів Радзивілів, тому навколишні ліси мали назву Радзивілівської пущі. В другій половині XIX століття поліські пущі нещадно вирубувались колоністами, але, нащастя, дуб і урочище збереглося й досі серед розлогих загоринських боліт. Нині, вся територія колишнього маєтку польського пана Юзе-фіна – Юзефінські дачі – є ботанічною пам’яткою природи, де збереглося чимало старих дерев. Тут ростуть і 100-літні ялини, 300-400-річні дуби і могутня сосна Веймутова (батьківщина – Північна Америка). Навіть кущі ліщини сягають тут 8-ми метрів. Знаходяться тут і залишки става, який пан наказав викопати для своєї дружини і дно якого встелили дубовими дошками.
Дендрологи та екологічні активісти Рівненщини наполегливо наполягають на негайному впорядкуванні унікальної Юзефінської пам’ятки, встановленні громовідводу, замащенні пломбами та скріпленні стовбура залізними стяжками. Лісівники огородили дуб парканом із табличкою, а місцеві жителі намагаються продовжити життя дереву: замазують глиною дупла та уражені блискавками місця.

Довідка для краєзнавців: Дуб знаходиться у лісі між селищами Глинне та Березове. Щоб добратись до нього, треба виїхати з райцентру в напрямку сіл Вежиця, Переходичі або Дроздинь. Автобуси ходять кожні дві-три години. Найближча зупинка до дуба – на 40-му км. від Рокитного, біля жіночого монастиря Іверської Ікони Божої Матері. Квиток із райцентру до монастиря коштував 8 грн. Якщо їхати з Рівного — 22-23 грн.
Джерело: Volyn Times

Він дивиться на землю з висоти

…З ясними, як небо очима,
З волоссям, як стигле жито
Він землю свою – Україну,
Вийшов в бою боронити.
             Анатолій Матвійчук.

96Відважний захисник, сміливий воїн, Герой і патріот. Таким був Анатолій Федчишин з волинського містечка Любомль. Із болем та сумом говоримо «був» про того, кого ще недавно бачили завжди життєрадісним, оптимістичним, про сина, брата, чоловіка, батька, якого любили сім’я і родина, друга, колеги, яким гордилися. Війна на Сході України пронизує і пригнічує горем усіх, скорботними дзвонами відлунює по всій країні. Сумна звістка, яка дійшла до нас 11 серпня про загибель у Донецькій області в місті Іловайськ 32-річного Анатолія опечалила місто. Оповила гіркотою і державне підприємство «Любомльське лісове господарство», де працював молодий чоловік усе своє молоде життя. Анатолій Миколайович Федчишин народився 11 листопада 1981 року у Любомлі. У 2001-ому закінчив Шацький лісний технікум за спеціальністю лісове господарство. Відслужив в армії, та 19 листопада 2002 року прийшов на роботу в державне підприємство «Любомльський лісгосп», продовжуючи династію — діда і батька. Працював на нижньому складі майстром, згодом – кранівником ККС. Одружився, народили із дружиною Галиною дві доньки – Вікторію та Даринку.
«Анатолій був завжди врівноваженим, добросовісним працівником, — розповідає начальник нижнього складу Юлія Загура, — добре знаю, що ні з ким у нього на роботі не було конфліктів, та й у керівництва до нього не було ніяких зауважень чи претензій. Дуже відповідально ставився до роботи. А ще умів завжди підбадьорити, підтримати, мав веселу добру вдачу, завжди привітається, поцікавиться як справи, був дружелюбний і простий».
Його щира усмішка, романтичний життєрадісний і легкий погляд залишиться назавжди у пам’яті колег. Приходив зажди вчасно на зміну на нижній склад і, зайнявши своє робоче місце на висоті – на козловому крані, почувався там, певно ж, у своїй стихії, ритмічно і старанно підіймав увись та вантажив деревину, сумлінно та впевнено виконував поставлені виробничі завдання. І тепер дивиться на нас з висоти, тільки вже з іншої — з висоти вічності — із небес…
Анатолій мав скромну та спокійну вдачу, тому колеги лиш тільки здогадувались про його настрої, про думки за Україну, її долю. І зараз розуміємо, що почуття любові і добра у його серці були справжні, бо тільки той, у кого вони непідробні, не буде тратитися на розповіді про них усім. Тому і про те, що записався і пішов добровольцем «Правого сектора» воювати на Схід, дізнались уже пізніше і випадково.
«Анатолій хотів захищати і відстоювати рідну землю, він не сприймав несправедливості і байдужості до простого народу в Україні, серед якого жив і яким був сам, був патріотом, — розповідає керівник організації «Правого сектора» Любомльського району Віталій Семенюк. – З самого початку заворушень, у березні із молодшим братом Володимиром, який теж має стійкий характер і рішучу позицію, вони прийшли до нас, щоб бути чимось корисними для держави. Відразу ж тоді брати Федчишини стали першими добровольцями із району, яких із нашої області поїхало тоді ще не так багато. Тренування перед тим були серйозні, спочатку у Києві в Межигір’ї, тоді на базі військової підготовки Дмитра Яроша – відпрацьовували захоплення приміщень, ведення боїв, яких навчали закордонні фахівці, пройшли серйозні тактичні уроки».
Анатолій був професіоналом стрільби зі снайперської гвинтівки. Разом із братом вони служили у Донецькій області в батальйоні територіальної оборони «Дніпро-2» у мобільній розвідувальній штурмовій групі. Це означає іти усюди першими, у розвідку часто вирушали без зброї, хоробро і мужньо трималися і на передовій. Не кожен здатен витримати справжню військову напругу і морально, як розповідають хлопці, після їх першої розвідки та бою, у якому не було 200-тих (вбитих), а кілька 300-тих (поранених), майже два десятки бійців просто повернулися назад. Кажуть, достатньо лиш раз побувати на полі бою, щоб змінитися назавжди. Хто складе вагу і важливість життя, збагне його справжню цінність, як не той, котрий не один раз в бойовій напрузі, у реальній небезпеці бачив злісні очі ворога і йшов вперед, виборював волю. За час служби в АТО Анатолій пройшов близько 60-ти боїв, інколи й по два у день — із сепаратистами, чеченськими кадирівцями, їх батальйон брав участь у зачистках міст.
Підступні моменти випробування долі згадує брат Володимир: «Коли супротивник був зовсім поряд, а набої закінчились, коли за один метр розривався снаряд, і в інші важкі хвилини відчував захист і підтримку старшого брата Анатолія. Бувало, іде стрілянина, обертаєшся, а за спиною брат прикриває, ішли разом пліч-о-пліч». В одному із боїв Анатолія було поранено, волонтери із Дніпропетровська забрали його у госпіталь, де боєць лікувався. Щоб вдома не хвилювати рідних, брати вирішили не розповідати про це своїм. Брат Володимир приїхав у відпустку. Волонтерка Катя, яка доглядала в госпіталі за Анатолієм, неодноразово телефонувала додому рідним, розмовляла із його сестрою Ольгою. Розповідала, що це був її улюблений боєць, з яким було приємно спілкуватися, бо завжди врівноважений, спокійний, дивувалася, з якою теплотою і любов’ю розповідав про батьків, дружину і дітей. З лікарняного ліжка Анатолій кілька разів піднімався, одягався і рвався в бій, дивував лікарів своїм непереборним бажанням і рішучістю повернутись в зону АТО, хоча вони ще не дозволяли. Після одужання Анатолію пропонували відбути додому, відпочити. Але він вирішив залишитись із побратимами до вересня, а тоді хотів приїхати, щоб старшу доньку Вікторію завести до школи у 1 клас. А в той час, коли Анатолій повернувся з госпіталя до хлопців у батальйон, вони саме звільняли місто Іловайськ, чимало знищили і кадирівських снайперів. Анатолій із другом лишився на визволеній території, але чеченці вчинили диверсію, несподівано під’їхав бус, почалася стрілянина. Ворожа куля смертельно поранила товариша Тараса із Рівного, тоді Анатолій поцілив у чеченського найманця. Як виявилося пізніше, це був провідник, головний тренер кадирівців-снайперів. Звісно ж, такої втрати ці злі зайди простити воїну не могли. Зрозумівши після двох пострілів, що на Анатолію бронежилет, вороги-чеченці вистрілили із заборонених бронебійних запальних патронів. Від таких бронежилет не рятує…
«Війна в однаковій мірі обкладає даниною і чоловіків, і жінок, та тільки з одних стягує кров, з інших – сльози» (Р. М. Теккерей). В Анатолія лишилися згорьована родина – батьки, на рік старша сестра Ольга і молодший брат Володимир, дружина і дві донечки-красунечки. Як сумно розповідає дружина Галина, «важко було повірити у те, що загинув, адже напередодні ще розмовляли по телефону, не можна усвідомити і тепер. Здається, війна закінчиться і повернеться додому, Часом мені здається, що йде, спішу двері відчинити». Малим дівчаткам – 6-річній Вікторії та 4-річній Даринці ще не збагнути, що тато більше не обійме їх, але знають, що татусь був відважним воїном і тепер на небі біля Бозі.
Сміливості та мужності Анатолія дійсно можна подивуватися. Це підтверджує сестра Ольга: «Не раз, коли телефонувала до хлопців, вони розповідали – сьогодні після бою ми вижили тільки чудом, але ніколи не говорили, що їм було страшно, що вони через це повернуться. Була така розмова із Толіком після чотирьох місяців розлуки, коли ми попросили, щоб уже повертався, він переконливо сказав, що не може про це бути і мови, що це наш обов’язок – боронити державу, ми тут потрібні, це ж наша Батьківщина, тут треба стояти, вона повинна бути цілісна. Я це розумію, бо для нас з дитинства слово Батьківщина – це не просто слово. А тепер, коли чую слова Гімну «душу й тіло ми положим за нашу свободу», вони просто проймають, бо уже дійсно викарбувані на серці. Тому дуже прагну, щоб Україна наша процвітала і для дітей була країною щастя. У дитинстві Анатолій був дуже тихий, спокійний, звичайний хлопчина, у підлітковому віці у нього з’явилося загострене почуття справедливості. Він дуже поважав батьків, дружину, сім’я – це було для нього святе. За себе ніколи особливо не думав, у нього завжди було все добре, більше переживав за рідних, заспокоював, підбадьорював і не хотів, щоб за нього хвилювалися».
Нині Ольга займається волонтерством, рада, що хоча б чимось може допомогти бійцям на Сході. Рятівне коло для неї є спілкування із хлопцями – добровольцями і патріотами, такими, як був її брат. Каже, що вони настільки там здружені, наче між собою рідні брати і просто надзвичайний мають бойовий дух, яким заряджають і піднімають і нам.
Допомагати та підтримувати сім’ю Федчишиних і морально, і матеріально – це обов’язок любомльчан. Сприяє цьому і державне підприємство «Любомльський лісгосп», і районна організація «Правого сектора», влада і всі не байдужі жителі краю. Нині Віталій Семенюк реалізовує ініціативу щодо присвоєння звання Героя України Анатолію Федчишину (посмертно) та перейменування вулиці Червоної Армії, на розі якої будинок, де живе сім’я загиблого патріота. Він ще встиг обладнати найнеобхіднішим цю квартиру, в яку не так давно сім’я поселилася. Хто живе в цій частині Любомля, звісно ж не міг не бачити трудолюбивого Анатолія, коли він то копав яму для каналізації, то зрізав каштан, який затуляв всеньке вікно, то щось інше робив на невеличкому дворику. Тепер здається, що поспішав. Бо ж ніхто не міг знати його задуми, коли замислено працював, не міг уявити, що його молоде мужнє серце б’ється в унісон волі для вільних людей, для вільної України. Слава Герою!

Боровся я за ваше майбутнє,
За щастя й здоров’я дітей,
За волю й країну могутню,
За вільних людей!
Анатолій Матвійчук

Люба Хвас,

прес-служба ДП “Любомльське ЛГ”

Кращі лісівники Ківерцівщини

1Леонід Чубай – лісничий Сокиричівського лісництва ДП «Ківерцівське ЛГ». У системі лісового господарства працює двадцять дев’ять років, з них вісім – лісничим Сокиричівського лісництва. А якщо до цього долучили ще й навчання у Шацькому лісному технікумі, то вийде усі тридцять три роки. Випускник Шацького лісного технікуму прийшов на роботу у Ківерцівський лісгосп 1 квітня 1985 року. Працював лісником, техніком-лісоводом (на той час була така посада, згодом перейменована на «старшого майстра»), відтак став лісничим.
Площа лісництва становить 4637 гектарів. Лісові масиви охороняють та проводять різні лісогосподарські роботи шість майстрів лісу. Щорічно лісництвом проводиться посадка лісу на 15-20 гектарах.
За результатами роботи першого півріччя 2014 року Сокиричівське лісництво зайняло перше місце серед лісництв лісгоспу, кращою майстерською дільницею визнана дільниця № 4, якою опікується майстер лісу Микола Демчук.
Протягом лісівничої кар’єри лісничий Леонід Степанович Чубай неодноразово нагороджувався відзнаками лісгоспу, обласного управління, грамотою Голови Держлісоагентства, відзнаками облдержадміністрації.
Визначне лісництво і тим, що кожного року в ньому заготовляють близько 60 тон цілющого березового соку.
Петро Романуха,
інженер охорони і захисту лісу ДП «Ківерцівське ЛГ».
На фото автора: Леонід Чубай та його колеги; майстер лісу Микола Демчук.

6 7

Анонс: дивіться “Лісову варту” на 5 каналі

24 вересня дивіться святковий випуск програми “Лісова варта” на 5 каналі
Сьогодні,  в «Лісовій варті» Ви побачите:  якими трудовими здобутками зустріли лісівники своє професійне свято та як нагороджували найкращих працівників у Чернігівському обласному управлінні лісового та мисливського господарства. А ще дізнаєтесь про життя лісівничої династії Сіверського краю. Нагадуємо, що «Лісова варта» виходить в ефір  щосереди о 22.15 та з повтором щочетверга о 17.30. «Ми розповідаємо про досягнення і проблеми лісівників.  Події, що відбуваються в лісовій галузі. Тільки правдиві факти та коментарі фахівців». Прес-служба Держлісагентства

 

Бережник волинських лісівників

IMG_2380Олег Яворський працює головним спеціалістом відділу лісових ресурсів ВОУЛМГ. Сьогодні це один із найкомпетентніших фахівців у сфері охорони та безпеки праці. Звісно, лісова галузь потребує його постійного моніторингу, підказок, навіть втручання та оргвисновків.
– Кожного дня доводиться спілкуватися з працівниками держлісгоспів, які опікуються охороною праці та технікою безпеки, – мовить Олег Ярославович. – Це надзвичайно важлива діяльність, адже ми зобов’язані дбати про безпеку наших працівників, попереджувати нещасні випадки.
У лісомисливських господарствах є сектори, де робота особливо небезпечна. Насамперед, це пов’язано із заготівлею деревини: валінням лісу, вантаженням сортиментів та їх подальшою переробкою. Не менш небезпечними є лісопереробні цехи, де потрібно бути максимально зібраним та уважним. Але і в котельнях, електрощитових, на транспорті конче необхідні фаховість, знання, спецзасоби захисту.
Щоразу, буваючи в управлінні, чую його мудрі підказки лісогосподарникам. Тим наголосить на обов’язковості «дозволів», «інструктажів», «перепідготовці спеціалістів», інших застерігає про недопустимість використання несправних кранів, сортиментовозів, тракторів, маніпуляторів, інших технічних засобів. Сварить, а іноді й карає «приписом» чи «наказом» за кричущі порушення правил безпеки. То він у Маневичах, то у Ківерцях, то у Ковелі чи Любешові. На нижньому складі, на лісозаготівельній ділянці, у вагончику вальників лісу чи електриків, у консервному цеху чи біля лісовоза або ж козлового крана… Цього разу зустрів Олега Яворського на лісокомплексі ДП «Городоцьке ЛГ». Він встиг обійти всі цехи, заглянути в усі найпотаємніші куточки, тож приписів, порад і зауважень зібралося багато. Лісопрацівники сприйняли їх з належною увагою, чимало зауважень тут же взялися виконувати, інші, щоб виправити, просили додаткових роз’яснень і консультацій у лісоуправлінця.
– На наші лісопідприємства приходить багато молодих працівників, котрі не знають специфіки виробництва, – доброзичливо каже Олег Ярославович. – Потрібно вчити, пояснювати, іноді й насварити, щоб уберегти від небезпеки. У цьому й полягає робота головного спеціаліста з питань охорони та безпеки праці.
Олег Яворський визнає, що зараз настали не найкращі часи для його діяльності. Статті з хорони та безпечних умов праці фінансуються недостатньо. А від цього часто залежить не тільки чиєсь здоров’я, а й життя. Європейський вибір українців має щонайперше гарантувати і забезпечувати усім трудівникам галузі безпеку. То ж Олег Яворський своїм найбільшим обов’язком вважає збереження життя усіх працівників лісової галузі Волині.
Сергій Цюриць,
прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.
На фото автора: на нижньому складі ДП «Городоцьке ЛГ».

IMG_2394IMG_2424IMG_2428

IMG_2430

 

Легко нажитися не вдалося

Працівники державної охорони ДП «Камінь-Каширське лісове господарство» завадили жителям села Карпилівка, що на Камінь-Каширщині,  незаконним способом вивезти деревину з лісу. Загалом правопорушники відшкодували державі завдані збитки в сумі  9794,38 грн.

У місцевий ліс порушники лісового порядку поїхали бусами. Зрізали дві сироростучі сосни (діаметром 47-50 см), покрижували її і уже взялися навантажувати в салони. Деревину чоловіки, як з’ясувалося згодом, планували здати за гроші на сільську пилораму. Та  не вдалося. За цією  роботою їх застали працівники мобільної групи на чолі з провідним інженером охорони та захисту лісу Ігорем Борохом та Стобихвівського лісництва держлісгоспу.  Одразу  лісівниками були складені відповідні протоколи про адмінпорушення. І на сьогодні винні вже сплатили штраф.

Отож, перш ніж піти в ліс за легкою наживою, варто врахувати і те, що  за це все доведеться відповідати перед Законом.

Світлана МІСЬОНГ, прес-служба Волинського обласного лісового та мисливського господарства.  

Маневицьке лісництво – окраса райцентру

Навколишня територія Маневицького лісництва  користується популярністю серед місцевого населення. Гарно вистрижені туї, різнобарв’я квітів, починаючи від ранньої весни і аж до пізньої осені, приваблюють як місцевих, так і гостей. Особливо бувати на подвір’ї  лісництва полюбляють молодята під час весіль.

— Буквально кожної суботи та неділі подружні пари приїжджають сюди фотографуватися для сімейного альбома, — розповідає лісничий Маневицького лісництва Олександр Швець. – Найбільше подобається молодим величезний декоративний камінь. Його прилаштували поруч із викладеними декоративними камінцями клумбами, кущами троянд та інших квітів.  Чи то жартома, чи то серйозно, але молодята кажуть, що цей камінь, якщо торкнутися до нього, а тим більше  сфотографуватися, приносить щастя в сімейному житті. Що ж, молодим краще знати…

Усю навколишню красу працівники Маневицького лісництва плекають своїми руками. Приміром, туї ексклюзивно підстригають  та вже й, можна сказати, добре опанували цю роботу, Олег Кленовий зі своїм напарником Віталієм Ярмолюком. «Щоправда, — зауважує Олег Антонович, — займає таке заняття чимало часу.»

—  Ось ці крони декоративних дерев та кущів, що нині красуються біля лісництва, ми формували на протязі місяця. Хоч і довго, але результат, — сміється задоволено, демонструючи свою роботу Олег Антонович, — вартий і часу, і зусиль.

Основне знаряддя — це господарський інструмент садові ножиці. Ними умільці і формують красу навколишнього подвір’я.

Та не обходиться тут, звісно, без жіночих рук. За квітковим різнобарв’ям доглядає прибиральниця Валентина Перванчук. А ось «американську гірку»  з декоративними камінням, кущами, трояндами охоче допомогла окультурити дружина лісничого Раїса Андріївна.

Уже коли відвідала це лісництво, зрозуміла, чому директор держлісгоспу Володимир Радіон  запропонував спершу заїхати саме сюди. Навколишня краса мене, як і інших, хто вже тут бував, також надзвичайно приємно вразила. Тому-то свій телевізійний сюжет, підготовлений для волинського телебачення спеціально до Дня  працівників лісу, що йшов в ефірі  новин минулої  суботи та неділі, розпочала саме з цього лісництва.

За словами лісничого лісництва Олександра Швеця, дуже відчутною є допомога від учнів шкільного лісництва. У своєму розпорядженні юні природолюби мають гарний, затишний і належно оформлений клас в приміщенні лісництва. В ньому вони проводять заняття, різні досліди тощо. Навесні, наприклад, майструють і розвішують шпаківні. В лісі облаштовують годівельні майданчики для звірів, годують їх. Доглядають за лісовими культурами в розсаднику, що поруч лісництва.

А минулоріч юні природозахисники на Всеукраїнському природничому злеті, що відбувався у Київській області, зайняли достойне перше місце.

Світлана МІСЬОНГ, прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.

маневич 6манев маневицьке 3 маневицьке маневич 3 маневич 5 маневич77 маневич80маневич1маневич90

VI засідання Міждержавної українсько-білоруської демаркаційної комісії проходить за участі лісівників

IMG_3411IMG_3410У Шацькому районі Волинської області проходить VI засідання Міждержавної українсько-білоруської демаркаційної комісії. Як повідомляє прес-служба Волинської облдержадміністрації, цей захід відбувається на виконання рішення голови обласної державної адміністрації Володимира Гунчика до листа представника України з питань договірно-правового оформлення державного кордону України Леоніда Осаволюка. Від лісівників участь у роботі комісії беруть перший заступник голови Державного агентства лісових ресурсів України Віталій Атаманчук та начальник Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Василь Мазурик, також перший заступник голови облдержадміністрації Сергій Кудрявцев, представники управління міжнародного співробітництва та європейської інтеграції ОДА та головного управління Держземагентства у Волинській області.
Усім відомо, що українсько-білоруський кордон проходить болотно-лісовими угіддями. По обох його сторонах живуть поліщуки, чимало з яких доводяться один одному близькими родичами. На українсько-білоруському кордоні з боку с. Мельники такою лінією служить меліоративна дорога, яка відділяє вже білоруські села Дрочів і Оріхове, а ось з боку сіл Затишшя, Піща, Ростань, Хрипськ, Кам’янка, Пулемець кордон проходить лісовими урочищами, де українці сподавна люблять збирати гриби і ягоди, буває, що захопившись «тихим полювання», заходять на територію сябрів. До речі, за радянських часів у «піщанських лісах» влаштовувались полювання для перших осіб Радянського Союзу, донедавна ще були навіть «музейні вишки» для полювальників. Тепер ця територія українцям недоступна. Від українського села Кошари (а воно на кордоні трьох держав) «білоруський клин» між Польщею та Україною сябри відгородили вже сіткою. Тут налагоджена взаємодія і є повне порозуміння між прикордонними службами усіх трьох держав. Втім, цього не скажеш про окремих місцевих жителів, які за звичкою намагаються спілкуватися з рідними по інший бік кордонів. Мимовільними порушниками стають дикі свині, козулі, лосі, олені, вовки, лисиці, бобри, зайчики, які, схоже, люблять усі три країни. Не визнає кордонів і вода. З озера Кримне бере початок річка Рита, яка впадає у Муховець, також Копаївка, що передає весняні привіти білорусам від озер Світязь та Луки-Перемут.
Перебуваючи нещодавно у с. Кошари Шацького району, не проминув нагоди на власні очі побачити, як упорядковуються кордони між Україною і Білорусією. Стежка пролягла через знаменитий місток над так званим каналом Мосціцького в кількох метрах від «білоруської зеленої сітки». Перед Другою світовою канал копали на замовлення якоїсь вельможної пані, яка хотіла спустити у Західний Буг воду з озера Пулемецьке і в останньому видобувати сапропель. Тодішній президент Польщі Ігнацій Мосціцькі цьому завадив. Сьогодні цей канал добряче затягнувся, заріс лісочком, та все ще зберігає історію про єдине Полісся, яке тепер розділене кордонами.
На моє запитання «Чи спокійно на кордоні?», командир застави відповів ствердно. Додав, що є всі необхідні технічні засоби контролювати безпеку наших територій і вдень і вночі. Додав, також, що у цьому їм допомагають лісівники та патріотичні українці. Порозумінню і безпеці між країнами й, зокрема, поліщуками, що опинилися по обидва боки кордонів, покликане сприяти і VI засідання Міждержавної українсько-білоруської демаркаційної комісії.
Сергій Цюриць,
прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.
На фото автора: на українсько-білоруському кордоні.

IMG_3414

IMG_3415IMG_3424