Він дивиться на землю з висоти

…З ясними, як небо очима,
З волоссям, як стигле жито
Він землю свою – Україну,
Вийшов в бою боронити.
             Анатолій Матвійчук.

96Відважний захисник, сміливий воїн, Герой і патріот. Таким був Анатолій Федчишин з волинського містечка Любомль. Із болем та сумом говоримо «був» про того, кого ще недавно бачили завжди життєрадісним, оптимістичним, про сина, брата, чоловіка, батька, якого любили сім’я і родина, друга, колеги, яким гордилися. Війна на Сході України пронизує і пригнічує горем усіх, скорботними дзвонами відлунює по всій країні. Сумна звістка, яка дійшла до нас 11 серпня про загибель у Донецькій області в місті Іловайськ 32-річного Анатолія опечалила місто. Оповила гіркотою і державне підприємство «Любомльське лісове господарство», де працював молодий чоловік усе своє молоде життя. Анатолій Миколайович Федчишин народився 11 листопада 1981 року у Любомлі. У 2001-ому закінчив Шацький лісний технікум за спеціальністю лісове господарство. Відслужив в армії, та 19 листопада 2002 року прийшов на роботу в державне підприємство «Любомльський лісгосп», продовжуючи династію — діда і батька. Працював на нижньому складі майстром, згодом – кранівником ККС. Одружився, народили із дружиною Галиною дві доньки – Вікторію та Даринку.
«Анатолій був завжди врівноваженим, добросовісним працівником, — розповідає начальник нижнього складу Юлія Загура, — добре знаю, що ні з ким у нього на роботі не було конфліктів, та й у керівництва до нього не було ніяких зауважень чи претензій. Дуже відповідально ставився до роботи. А ще умів завжди підбадьорити, підтримати, мав веселу добру вдачу, завжди привітається, поцікавиться як справи, був дружелюбний і простий».
Його щира усмішка, романтичний життєрадісний і легкий погляд залишиться назавжди у пам’яті колег. Приходив зажди вчасно на зміну на нижній склад і, зайнявши своє робоче місце на висоті – на козловому крані, почувався там, певно ж, у своїй стихії, ритмічно і старанно підіймав увись та вантажив деревину, сумлінно та впевнено виконував поставлені виробничі завдання. І тепер дивиться на нас з висоти, тільки вже з іншої — з висоти вічності — із небес…
Анатолій мав скромну та спокійну вдачу, тому колеги лиш тільки здогадувались про його настрої, про думки за Україну, її долю. І зараз розуміємо, що почуття любові і добра у його серці були справжні, бо тільки той, у кого вони непідробні, не буде тратитися на розповіді про них усім. Тому і про те, що записався і пішов добровольцем «Правого сектора» воювати на Схід, дізнались уже пізніше і випадково.
«Анатолій хотів захищати і відстоювати рідну землю, він не сприймав несправедливості і байдужості до простого народу в Україні, серед якого жив і яким був сам, був патріотом, — розповідає керівник організації «Правого сектора» Любомльського району Віталій Семенюк. – З самого початку заворушень, у березні із молодшим братом Володимиром, який теж має стійкий характер і рішучу позицію, вони прийшли до нас, щоб бути чимось корисними для держави. Відразу ж тоді брати Федчишини стали першими добровольцями із району, яких із нашої області поїхало тоді ще не так багато. Тренування перед тим були серйозні, спочатку у Києві в Межигір’ї, тоді на базі військової підготовки Дмитра Яроша – відпрацьовували захоплення приміщень, ведення боїв, яких навчали закордонні фахівці, пройшли серйозні тактичні уроки».
Анатолій був професіоналом стрільби зі снайперської гвинтівки. Разом із братом вони служили у Донецькій області в батальйоні територіальної оборони «Дніпро-2» у мобільній розвідувальній штурмовій групі. Це означає іти усюди першими, у розвідку часто вирушали без зброї, хоробро і мужньо трималися і на передовій. Не кожен здатен витримати справжню військову напругу і морально, як розповідають хлопці, після їх першої розвідки та бою, у якому не було 200-тих (вбитих), а кілька 300-тих (поранених), майже два десятки бійців просто повернулися назад. Кажуть, достатньо лиш раз побувати на полі бою, щоб змінитися назавжди. Хто складе вагу і важливість життя, збагне його справжню цінність, як не той, котрий не один раз в бойовій напрузі, у реальній небезпеці бачив злісні очі ворога і йшов вперед, виборював волю. За час служби в АТО Анатолій пройшов близько 60-ти боїв, інколи й по два у день — із сепаратистами, чеченськими кадирівцями, їх батальйон брав участь у зачистках міст.
Підступні моменти випробування долі згадує брат Володимир: «Коли супротивник був зовсім поряд, а набої закінчились, коли за один метр розривався снаряд, і в інші важкі хвилини відчував захист і підтримку старшого брата Анатолія. Бувало, іде стрілянина, обертаєшся, а за спиною брат прикриває, ішли разом пліч-о-пліч». В одному із боїв Анатолія було поранено, волонтери із Дніпропетровська забрали його у госпіталь, де боєць лікувався. Щоб вдома не хвилювати рідних, брати вирішили не розповідати про це своїм. Брат Володимир приїхав у відпустку. Волонтерка Катя, яка доглядала в госпіталі за Анатолієм, неодноразово телефонувала додому рідним, розмовляла із його сестрою Ольгою. Розповідала, що це був її улюблений боєць, з яким було приємно спілкуватися, бо завжди врівноважений, спокійний, дивувалася, з якою теплотою і любов’ю розповідав про батьків, дружину і дітей. З лікарняного ліжка Анатолій кілька разів піднімався, одягався і рвався в бій, дивував лікарів своїм непереборним бажанням і рішучістю повернутись в зону АТО, хоча вони ще не дозволяли. Після одужання Анатолію пропонували відбути додому, відпочити. Але він вирішив залишитись із побратимами до вересня, а тоді хотів приїхати, щоб старшу доньку Вікторію завести до школи у 1 клас. А в той час, коли Анатолій повернувся з госпіталя до хлопців у батальйон, вони саме звільняли місто Іловайськ, чимало знищили і кадирівських снайперів. Анатолій із другом лишився на визволеній території, але чеченці вчинили диверсію, несподівано під’їхав бус, почалася стрілянина. Ворожа куля смертельно поранила товариша Тараса із Рівного, тоді Анатолій поцілив у чеченського найманця. Як виявилося пізніше, це був провідник, головний тренер кадирівців-снайперів. Звісно ж, такої втрати ці злі зайди простити воїну не могли. Зрозумівши після двох пострілів, що на Анатолію бронежилет, вороги-чеченці вистрілили із заборонених бронебійних запальних патронів. Від таких бронежилет не рятує…
«Війна в однаковій мірі обкладає даниною і чоловіків, і жінок, та тільки з одних стягує кров, з інших – сльози» (Р. М. Теккерей). В Анатолія лишилися згорьована родина – батьки, на рік старша сестра Ольга і молодший брат Володимир, дружина і дві донечки-красунечки. Як сумно розповідає дружина Галина, «важко було повірити у те, що загинув, адже напередодні ще розмовляли по телефону, не можна усвідомити і тепер. Здається, війна закінчиться і повернеться додому, Часом мені здається, що йде, спішу двері відчинити». Малим дівчаткам – 6-річній Вікторії та 4-річній Даринці ще не збагнути, що тато більше не обійме їх, але знають, що татусь був відважним воїном і тепер на небі біля Бозі.
Сміливості та мужності Анатолія дійсно можна подивуватися. Це підтверджує сестра Ольга: «Не раз, коли телефонувала до хлопців, вони розповідали – сьогодні після бою ми вижили тільки чудом, але ніколи не говорили, що їм було страшно, що вони через це повернуться. Була така розмова із Толіком після чотирьох місяців розлуки, коли ми попросили, щоб уже повертався, він переконливо сказав, що не може про це бути і мови, що це наш обов’язок – боронити державу, ми тут потрібні, це ж наша Батьківщина, тут треба стояти, вона повинна бути цілісна. Я це розумію, бо для нас з дитинства слово Батьківщина – це не просто слово. А тепер, коли чую слова Гімну «душу й тіло ми положим за нашу свободу», вони просто проймають, бо уже дійсно викарбувані на серці. Тому дуже прагну, щоб Україна наша процвітала і для дітей була країною щастя. У дитинстві Анатолій був дуже тихий, спокійний, звичайний хлопчина, у підлітковому віці у нього з’явилося загострене почуття справедливості. Він дуже поважав батьків, дружину, сім’я – це було для нього святе. За себе ніколи особливо не думав, у нього завжди було все добре, більше переживав за рідних, заспокоював, підбадьорював і не хотів, щоб за нього хвилювалися».
Нині Ольга займається волонтерством, рада, що хоча б чимось може допомогти бійцям на Сході. Рятівне коло для неї є спілкування із хлопцями – добровольцями і патріотами, такими, як був її брат. Каже, що вони настільки там здружені, наче між собою рідні брати і просто надзвичайний мають бойовий дух, яким заряджають і піднімають і нам.
Допомагати та підтримувати сім’ю Федчишиних і морально, і матеріально – це обов’язок любомльчан. Сприяє цьому і державне підприємство «Любомльський лісгосп», і районна організація «Правого сектора», влада і всі не байдужі жителі краю. Нині Віталій Семенюк реалізовує ініціативу щодо присвоєння звання Героя України Анатолію Федчишину (посмертно) та перейменування вулиці Червоної Армії, на розі якої будинок, де живе сім’я загиблого патріота. Він ще встиг обладнати найнеобхіднішим цю квартиру, в яку не так давно сім’я поселилася. Хто живе в цій частині Любомля, звісно ж не міг не бачити трудолюбивого Анатолія, коли він то копав яму для каналізації, то зрізав каштан, який затуляв всеньке вікно, то щось інше робив на невеличкому дворику. Тепер здається, що поспішав. Бо ж ніхто не міг знати його задуми, коли замислено працював, не міг уявити, що його молоде мужнє серце б’ється в унісон волі для вільних людей, для вільної України. Слава Герою!

Боровся я за ваше майбутнє,
За щастя й здоров’я дітей,
За волю й країну могутню,
За вільних людей!
Анатолій Матвійчук

Люба Хвас,

прес-служба ДП “Любомльське ЛГ”