Сьогодні – на 79 році життя – відійшов у Вічність Анатолій Олексійович Голік…

Колективи Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства, державних лісогосподарських підприємств області, обласних організацій Товариства лісівників України та профспілки працівників лісового господарства висловлюють співчуття рідним та близьким.

Ця втрата є болючою для всієї Волині…

Анатолій Олексійович Голік – генеральний директор держоб’єднання «Волиньліс» (1986-1999 рр.), один із найвідоміших лісоводів України.

Народився 4 листопада 1939 року у с. Капітолівка Ізюмінського району Харківської області. Після школи вступив до Львівського лісотехнічного інституту. Закінчивши його, приїхав за розподілом на Волинь. Свій трудовий шлях розпочав у 1961 році помічником лісничого Ківерцівського лісництва. З 1962 по 1967 рік працював лісничим Рожищенського лісництва цього ж лісгоспзагу. В 1967 році Анатолія Голіка призначають директором Маневицького лісгоспзагу, де він пропрацював майже 20 літ. З квітня 1986 року по грудень 1999 року – генеральний директор держоб’єднання «Волиньліс».

За час роботи в лісовому господарстві Анатолій Голік зарекомендував себе висококваліфікованим фахівцем, хорошим організатором лісогосподарського і лісопромислового виробництва, велику увагу приділяв розвитку безвідходного виробництва, побічного користування.

За вагомий особистий внесок у розвиток лісогосподарського і лісопромислового виробництва Анатолій Голік був нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани», нагрудним знаком «Відмінник лісового господарства України», йому присвоєно почесне звання «Заслужений лісівник України».

Прес-служба Волинського ОУЛМГ

Прощання із Анатолієм Голіком відбудеться завтра, 22 липня, із 13.00 до 14.00 у Будинку панахиди, що за адресою: м. Луцьк, пр-т Василя Мойсея, 8.

Пам’яті Анатолія Олексійовича Голіка – матеріал із архіву

Лісових справ генерал

Волинський ліс подарував нашому краю багато відомих імен. Серед тих, хто стоїть у першому їх ряду, заслужений лісівник України Анатолій Голік. Чотирнадцять років він очолював обласне управління лісового господарства, а згодом – об’єднання «Волиньліс».

Анатолій Голік чесно зізнається: про професію лісівника він з дитинства не мріяв. Не було в нього й кумирів серед лісівників. Виростав у дещо іншому середовищі. Батько був військовим. Брав участь у Фінській війні, пройшов фронтовими дорогами Другої світової від першого до останнього дня. Так і залишився після її завершення в Німеччині. Навіть у перший клас юний Толік пішов не в Україні, а в далекому Магдебурзі. Провчився, правда, там лише рік. Потім батьки повернулися на рідну Харківщину. Батька призначили директором середньої школи в селі Старий Мерчик Богодухівського району. Потім обрали секретарем райкому партії. Батько швидко просувався вгору по щаблях партійної ієрархії. Після закінчення Вищої партійної школи при ЦК Компартії України Олексія Голіка направляють на Волинь, де обирають першим секретарем Рожищенського райкому партії, згодом призначають завідуючим оргвідділом обкому партії. Потім зовсім несподівано – начальником обласного управління внутрішніх справ. На цій посаді він став першим на Волині міліцейським генералом, або як тоді казали, комісаром.

Не скривив душею, Анатолій Голік і тоді, коли я запитав його про шкільні успіхи.

– Відмінником не був, але вчився добре, – зізнається Анатолій Олексійович. – В школі мене вважали математиком і фізиком. Як не дивно, але найбільше любив розв’язувати задачі з тригонометрії і фізики. Улюбленими моїми предметами були також біологія, географія, історія. Питаєте, чому виникла ідея з лісотехнічним інститутом. Правду кажучи, вона належить батькові. Він, знаючи із середини заполітизованість деяких професій, зокрема правничих, хотів, щоб його син обрав таку, яка була б далекою від партійної чи правоохороної роботи. Так 1956 року я поступив у Львівський лісотехнічний інститут на лісогосподарський факультет.

Треба віддати належне Голіку-старшому, обіймаючи високу партійну посаду, він не став просувати сина по службовій драбині. Після закінчення інституту в 1961 році Голік-молодший отримав призначення на посаду помічника лісничого Ківерцівського лісництва. Через рік його вже призначили лісничим Рожищенського лісництва. Серед усіх воно вирізнялося тим, що його невеликі лісові масиви були розкидані по всьому району. З техніки – лише мотоцикл К-750 і малопотужний трактор ДТ-20. І ніяких виробничих приміщень. Запам’яталися ті роки Анатолію Олексійовичу насамперед напруженою працею. Доводилося зводити контору, будувати майстерню, склад, квартири. А найголовніше, щороку садити по 260-340 гектарів лісу. Для порівняння скажемо, що сьогодні усі лісництва обласного управління, а їх майже дев’яносто, разом садять за рік трохи більше двох тисяч гектарів лісу. Заліснювали в ті роки в основному малопридатні для сільськогосподарського використання площі. Завдання ускладнювалося ще й тим, що лісництво не мало свого розсадника. Тому за садивним матеріалом доводилося їздити навіть по сусідніх областях. Працювали напружено, адже за два-три тижні потрібно було виконати величезний обсяг робіт. Справитися з роботою допомагали всі. Часто виходили садити ліс цілими сім’ями. Багато допомагали школярі.

Саме в цей час молодого лісівника запримітили в Ківерцівському райкомі партії. Його перший секретар Григорій Гаврилюк запропонував Анатолію очолити районну комсомольську організацію. Робив це Григорій Денисович за звичкою аж надто наполегливо, тож молодому лісничому довелося шукати підтримки в батька. Дуже вже не хотілося йому міняти живу роботу в лісових кварталах на затишний кабінет першого секретаря райкому комсомолу. Відбився і від атак всесильного тоді Комітету державної безпеки (КДБ). Спецслужба настирно пропонувала поїхати на лісорозробки Півночі Росії допомагати шукати там „ворожі радянській владі елементи”. Сказав, що він спеціаліст по вирощуванню лісу, а не його вирубуванню. Залишили в спокої.

Зараз посаджені понад сорок років тому Анатолієм  Голіком  та його колективом ліси вже високо піднялися вгору. Люди збирають у них гриби, ягоди, лікарські рослини. Ростуть вони поблизу сіл Копачівка, Ольганівка, Навіз, Четвертня, Залісці…

Пригадує він як 1967 року Ківецівський лісгосп першим у Радянському Союзі нагороджували орденом Леніна. Його Рожищенське лісництво теж приклалось до цього високого здобутку, виборовши першість у змаганні серед лісництв.

Були й прикрощі. Про одну з них сьогодні вже з посмішкою згадує лісовий генерал:

– Молоді ми тоді були, гарячі. Хотіли якомога більше зробити. Одного разу я приїхав в село Сокіл. Головою колгоспу там був Іван Шинкаренко. Ми з ним товаришували. Пішли перекусити за бригаду. А там двадцять гектарів піщуги. Навіть трава не росла. Того дня ще й вітер був. Засипав піском очі. Ось я і кажу Івану: „Давай посадимо тут ліс. Затишок буде на бригаді. Гриби ростимуть. Тай нам з тобою буде де перекусити”. На тому й порішили. Ліс то посадили, а ось узгодити всі формальності із земельними службами вчасно не встигли. Отримав тоді серйозну догану від райвиконкому за самоправство. Але, коли бачу цей лісок за фермою на виїзді з Сокола на Навіз, серце тішиться, що зробили добре діло.

Але за ініціативу тоді не лише карали, а й деколи висували на вищі посади. Так сталося і з молодим лісничим з Рожищ. В 1967 році його 28-річного призначають директором Маневицького держлісгоспу. По території він був найбільшим в області, але із зовсім слабкою базою: переважно дерев’яні хліви, в яких розташовувались і майстерня, і пилорама, й інші цехи. Територія була брудною, захаращеною. Тож з перших місяців перебування на директорській посаді Анатолію Голіку довелося бути більше виконробом як лісником. Поруч з потужною виробничою базою споруджували селище для працівників, професійно-технічне училище, дитячий садочок з плавальним басейном, торгівельний комплекс. Гордістю лісгоспу став високомеханізований нижній склад. У 1972 році, коли на базі обласного управління проходив всесоюзний семінар, один із заступників Держкомлісу СРСР сказав: „Ну, украинцы, вы даете. Нигде не видел, чтобы на нижнем складе был асфальт”.

Саме тоді в Маневичах спорудили перший в Україні лісгоспівський консервний цех, один з перших – цех по виготовленню деревостружкових плит. Виробляли також столярні вироби, дошки, балки, крокви, вагонку, плінтуса, сувеніри, деревне вугілля, хвойно- вітамінне борошно, каротинову пасту… Делегація японських підприємців, відвідавши підприємство, визнала, що в Маневичах майже в ідеалі використовують лісосировинні ресурси і нічим перед ними в цих питаннях не поступаються.

Не обходилося і без конфліктів з районним начальством, яке не завжди на-ура сприймало аж надто самостійного молодого керівника. Інколи доходило до конфузу. Так в 1984 році при підведенні підсумків соціалістичного змагання за перший квартал, Маневицький лісгосп у районі не був відзначений. Наступного ж дня приїхав перший заступник міністра лісового господарства України Георгій Бабич вручати за здобуту першість перехідний червоний прапор Держлісгоспу СРСР.

Дев’ятнадцять років пропрацював Анатолій Олексійович на посаді директора Маневицького лісгоспу. І коли 1986 року начальнику обласного управління відомому в усьому колишньому Союзі новаторові лісової галузі Дмитру Телішевському настав час йти на заслужений відпочинок, на свою посаду він рекомендував саме Голіка. Невдовзі управління лісового господарства і лісозаготівель було реорганізоване в об’єднання “Волиньліс”,  а Анатолій Олексійович став його генеральним директором, або як називали в колективі – генералом.

Часи були складні. Розпочиналася економічна криза. Одне за одним розвалювалися промислові підприємства, колгоспи, в складній ситуації опинилися і лісівники. Потрібно було рятувати галузь, шукати якийсь вихід. Тоді вперше на Волинь почали приїжджати іноземні мисливці. За виторгувану в такий спосіб валюту закупили в датської фірми „Егадал” обладнання для вирощування в селекційно-насіневому центрі в селі Гаразджа саджанців лісових та декоративних рослин. Це був правильний крок, який згодом допоміг центру не тільки  вижити, а й здобути славу одного з найкращих в Україні. В Цуманському лісгоспі почали випускати лісові бальзами, випікати хліб, проводити модернізацію обладнання. Економічна скрута, яка багатьом запам’яталася бартерними угодами, виплатою зарплат і навіть пенсій продуктами і матеріалами, заставила працівників лісгоспів шукати вихід на іноземних покупців, працювати над поліпшенням якості продукції. Саме завдяки вжитим таким кардинальним заходам жоден лісгосп не розпався, всі колективи з честю вийшли із серйозних випробувань. Безперечно, чимала заслуга в цьому була генерального директора обласного об’єднання “Волиньліс” Анатолія Голіка.

Добрим словом Анатолій Олексійович сьогодні згадує і тодішнього голову Держлісгоспу України Валерія Самоплавського, який не дозволяв розслабитися, підказував вмілі ходи вирішення проблем. 

Місцем на посаді генерального директора об’єднання “Волиньліс” Анатолій Олексійович у 2000 році поступився своєму учневі Богдану Коліснику, який прекрасно зарекомендував себе на посаді директора Цуманського держлісгоспу. Богдан Іванович достойно підтримав естафету двох своїх славних попередників, ставши в 2005 році, після чергової реорганізації галузі, начальником управління лісового господарства. Серед вихованців  Анатолія Голіка також перший заступник начальника облуправління лісового та мисливського господарства (таку назву державна структура отримала влітку 2007 року) Анатолій Гетьманчук, начальник облуправління екології та природних ресурсів Володимир Мирка та багато інших відомих людей Волині.

І сьогодні лісових справ генерал залишається в строю. Правда Анатолій Олексійович обіймає дещо нижчу посаду – старшого інженера лісонасінницького центру в селі Гаразджа. Як і раніше, коли стає важко поспішає до лісу. Він для нього став своєрідним життєвим оберегом. Вони один одному ніколи не зраджували. Походить серед дерев, послухає спів пташок, подихає свіжим повітрям і  на душі світлішає.

Микола ЯКИМЕНКО, «Голос України», 2008 р.