Шановні земляки, колеги-лісівники, ветерани галузі, друзі!
Підсумки роботи державних лісогосподарських підприємств за І півріччя 2019-го у цифрах і фактах
Лісівники Волині працюють над розвитком бджільництва
Як волинські лісівники оберігають ліси від пожеж  ВІДЕО

Валентина Клюнтер: Поетичне освідчення Лісові

IMG_9714 Сергій Цюриць: “У видавництві ПраТ “Волинська  обласна друкарня” побачила світ книга Валентини Клюнтер “На гостину до Оха”. Це присвята зеленокронню. Надзвичайно щире і енергетичне поетичне освідчення полісянки Лісові – великому другу Людини. Назва збірки, що стала своєрідним авторським кодом-ключем творчого стріму, закликає у царство природи. З перших рядків зачаровує своєю справжністю і щирістю, доброзичливістю і цнотливістю, а ще створює атмосферу таємничості і особливого заміського затишку. Це поетична втеча від мегаполісів та буденної метушні. Власне, подумалось, до цього прийому зверталося багато поетів, а чи ж наша втікачка «у царство сосен і струнких беріз, у розмаїття ніжних трав зелених» зможе бути оригінальною та самобутньо довершеною? Втім, сумніви розвіялися, мов ранковий туманець. Пише авторка легко, зі смаком, з шармом, милозвучно, вправно. І настрій вміє передати… Настрій людської душі і настрій матінки-природи. Вони здаються тут співзвучні і гармонійні.

Стоїть у надвечір’ї дивна тиша,
Зітхає тихо луг у напівсні.
Небесну даль клин журавлів колише,
Казково гай всміхається мені.
Над обрієм ще світиться заграва,
А сутінки шамріють у кущах.
І ніч велично, ніби справжня пава,
Несе спочинок на своїх плечах.
Вміє чути авторка Природу. Чути і розуміти, й поетизувати. Бачити кожну малу детальку, творити предивні образи. Як от: «У павутинці бабиного літа Ступає вересень на золотий поріг», «Спішу до сироїжок-скоморохів, Що тут живуть із древніх ще часів», «Грибну корзину лісового діда Несе мені старенький, сивий ОХ», «Вже паморозь торкнулася щоки Осіннього продимленого саду», «Гроза обцілувала всі бузки, Від пристрасті їм кучері зімнула. До нитки змокли у гнізді бузьки, Як чорна хмара з решета труснула»…
Валентина Клюнтер, як твердить сама, «жінка осені», хоч хтось зове її «Мавкою, ревною прихильницею лісу», але, на мій погляд, вона щира й емоційна, любляча і мрійна… Якось так плавно замальовки з натури, різнонастрої природи переходять у роздуми про жіноче щастя:
Жіноче щастя – Богом дана річ,
Коли дзвенить у домі сміх малечі.
Жагуча і п’янка вишнева ніч,
Коли коханий обніма за плечі…
А тоді про долі поселян – поляків і українців, про братовбивчу трагедію, яку пам’ятають вишні Степанового хутора, про голодомори і важку долю української держави, душу народу. А ще про рідний Секунь, батьківську оселю, стежку і погляд матері, ріку дитинства, Ластів’їну гору, сільського майстра діда Федора… І про наші свята – Різдво, Великдень, Дарну неділю… Є присвяти відомим особистостям – Ліні Костенко, Костю Шишку, Василю Рижуку, Валентину Данилюку… Дуже промовисті і щирі рядки. І про «кохання блиск»: «Ти цілував мене жадібно І нареченою звав». Чимало віршів хочеться проспівати. Має Валентина Клюнтер дар піснярки. А ще вона творець крилатих висловів. Про таких у народі кажуть: «Скаже, як зав’яже».
Живу в любові, так, як вчила мати.
Її у віршах людям я несу.
Не страшно, мабуть, лиш тоді вмирати,
Як зробиш світ багатшим на красу.
Або:
В житті завжди, немов на довгій ниві.
То сієш, то квітує, а то жнеш.
Захочеш бути істинно щасливим,
То працею біду в дугу зігнеш.
Чим більше вчитуєшся у це сонцезвуччя, тим більше усвідомлюєш, що стрілася справжня поетеса, котра має своє колоритне слово, систему образотворення, символіку, українність… Власне, і філігранну майстерність, і тематику, й Божу іскру. І багато громадянської й інтимної лірики, навіть філософського замилувування, по-поліському всепланетної доброї енергії, крилатих фраз, теплих сонячних строф… По жіночому щирої ніжності і правди.
В літературу іде цікава поетеса. Хоча чому «іде»? Вже прийшла! Адже це вже друга книга Валентини Клюнтер (перша – «Береги долі» – невеличким тиражем побачила світ 2011 року у видавництві ПрАТ «Волинська обласна друкарня»). Сама авторка – уродженка с. Секунь Старовижівського району, де, як кажуть, і Тарас Шевченко бував. Навчалася у місцевій восьмирічці, а відтак Мизівській середній школі, закінчила Харківський машинобудівний технікум, там вийшла заміж і прожила п’ятнадцять років. У 1994-му повернулася на Волинь, мешкає у Луцьку, відвідує літературні студії «Зорі над Стиром» (при Луцькій районці «Слава праці») та «Творчий світ» (Ковель). Разом із чоловіком виростили двох дітей, мають трьох онуків. Поетичний дар вихлюпнувся віршами вже у пізніші роки, хоча, зізнається, віршує з дитинства.
«На гостину до Оха» – експресивна, добротна, цікава, фахова книга, зустрічі з якою буде радий кожен читач. Вона варта всілякої підтримки, у тому числі і фінансової, що й раджу зробити Раді з підтримки творчості талановитих авторів. Поетесі зичу творчосили, здоров’я і життєвих успіхів. Хай пишуться нові талановиті книги…”

Подаємо добірку віршів із книги ” На гостину до Оха” Валентини Клюнтер:

У ГОСТЯХ В ОХА

До лісового царства сивих Охів
У сторожку гущавину лісів.
Спішу до сироїжок-скоморохів,
Що тут живуть із древніх ще часів.

Як стане сукня осені черлена,
Хоч і далеко, й зовсім ,,не з руки’’
Іду до Охів, в царство їх зелене,
Поглянуть, як ростуть боровики.

В осінню пору, у погожі днини,
Тут наймудріший, найстаріший Ох,
З любов’ю для грибової родини
Смарагдовий ворушить в лісі мох.

Несу йому окраєць чорний хліба,
Кладу на оксамитовий пеньок.
Грибну корзину лісового діда
Несе мені старенький, сивий Ох.

 

МАВКА
Ти Мавкою назвав мене давно
І ревною прихильницею лісу.
Ступаю в світ незвичного кіно,
Рясну відкривши вільхову завісу.

Величний храм природи і душі.
У шумі віт – симфонії й романси.
Тут навіть найдрімучіша глушінь
Лірично пише віковічні станси.

Метнеться заєць прямо із-під ніг,
Розбудить раптом дрімотливу тишу.
О скільки тут стежинок і доріг,
Що прикрашають лісову афішу!

І скільки загадкової краси
В колисці людства у часи далекі.
Чорниці стиглі в розсипах роси,
А понад лісом журавлі, лелеки.

Ну, як же не любити щедрий ліс? –
В суницях стиглих лісова галявка.
Таємний шепіт сосен і беріз
Люблю безмежно, як любила Мавка.

СТЕПАНІВ ХУТІР
Вражаюча між сосен дивина!
Цвітуть яскраво вишні кимсь забуті.
Живе тут лише сива давнина,
Що береже оцей безлюдний хутір!

Тут з роду в рід жила одна сім’я,
Та на біду, в минулому столітті,
Лишилося тут власника ім’я,
А люди зникли в грізнім лихолітті.

Цвіла тоді напевно сон-трава –
Природа все творила для любові.
Як вирок цій красі, лихі слова
Жахіттям стали у бандитській змові.

Лилася кров поляків й волинян –
Ішов війною брат тоді на брата.
Горів у полі урожай селян,
Й згоріла хутірська старенька хата.

А сад зоставсь, квітує рік у рік,
Мов краплі крові червоніють вишні.
І хутір хтось Степановим нарік,
Його ім’я для нас зберіг Всевишній.

 

НОВОРІЧНИЙ ЛІС
Казковий ліс у новорічну ніч
І хоч не зблисне ялинковий вогник.
Краса у лісі – незбагненна річ,
Яку створив невидимий художник.

Химерні сиві сосни уночі,
Одіті вільхи в дивовижні шалі.
Берізки в капелюшках із парчі,
І на осиках – снігові коралі.

Лиш дуб не скинув свій пошерхлий лист,
Не хоче в снігові вбиратись шати.
Обвішана разочками намист,
Спить горобина в сап’янцях із вати.

Сріблястий пил розсипав молодик,
Виблискує мільйонами перлинок.
Митець-мороз у кучугурах зник,
Десь весело тріщить поміж ялинок.

ЗИМОВИЙ ЛІС

Про що ти мрієш, щедрий, добрий ліс?
І сниться що тобі в зимові ночі?
Чи білий танець молодих беріз,
Чи голоси затаєні дівочі?

Чи згадуєш ти теплі літні дні,
Де спів дроздів розносився луною?
Чи маряться тобі мої пісні,
Засніжені густою пеленою?

Правічний лісе, світочку краси!
Люблю твою замріяність казкову,
Де сосен віковічних голоси
Гойдають срібну місячну підкову.

Моя душа у спогадах і снах
Так прагне у твої зелені шати,
Туди, де на старих замшілих пнях,
Є лісовик, що вміє розмовляти.

Спочинь, мій любий, наберися сил
До весняних пташиних хороводів.
У супроводі сонячних вітрил
Заграють літні сурми у природі.

Засяєш знову кольором весни,
Привітно зашумиш у верховітті.
І наяву прийдуть зимові сни,
Бо хто без тебе я у цьому світі?

ПО ЧОРНИЦІ

Біжу до лісу, лугом, навпростець.
Мені знайома кожна тут травинка.
Так ніжно пахне молодий чебрець,
Йому вторить бузкова материнка.

Стежинка в’ється між високих трав,
Ласкавим сонцем землю всю зігріто.
У кожної комашки безліч справ.
Дзвенить спекотне в різнотрав’ї літо.

Спинюся, зачарована, на мить.
Спів жайворонка лине понад лугом.
Повітря аж прозорістю бринить
Над річкою, що в’ється синім пругом.

Вже манять крони сосен і дубів,
Відчути хочу свіжий запах глиці.
А жайвір вниз шугнув, немов зомлів.
Спішу у ліс по запашні чорниці.

ЛІСОВИЙ ДАРУНОК

Цей ліс мене ще так не зустрічав,
Манили розсипи духмяної суниці,
Тихенький дзвін лунав посеред трав,
Вклонялися ромашки білолиці.

Він так радів, що я вернулась знов,
Шумів привітно, шелестів у кронах.
Ліс дарував мені свою любов,
Розсипавши сувій суниць червоних.

А ще приготував дарунок ліс –
Пташині арії лунали, як в Ла-Скала
І білокорий острівець беріз
Теж шепотів слова мені ласкаві.

Я цілий день блукала в цій красі,
У нас свої із лісом таємниці.
Плескалися в озерці карасі,
Напевно, теж збирались по суниці.

А як вже йшла, прощалася із ним,
Ліс сумував, чи може так здалося.
Він щедрим повелінням лісовим
Привів до мене на узлісся лося.

Напевне лось – тутешніх звірів цар –
На голові трималася корона.
Вже сонце прямувало до заграв,
Прощально ліс шумів у темних кронах.

ВОЛИНСЬКА МУЗА

Полісся зачароване моє!
В твоїх лісах живе чарівна Муза.
Така краса тут для натхнення є,
Якій позаздрять парки в Сіракузах.

Приходить Муза подихом беріз,
Сосновим ароматом надвечір’я.
Вдягає в шати тонкий верболіз,
Колише в небі золоті сузір’я.

Іде вона – і все навкруг цвіте,
Пишаються в лісах берізки білі.
То вдягне Муза плаття золоте,
А то парчеве – з білосніжних лілій.

Буває, йде в зеленому плісе,
Ступає якось легко і незримо.
Як найдорожчий скарб мені несе
Лірично-світлі, феєричні рими.

 

ЛІСОВА КАЗКА

Де чиста пристань спокою й краси
Колише щогли віковічних сосен,
Очікують мене мої ліси
Й виходить казка з-під дубових кросен.

Утаємничено у мляві лісовій
Казки гуляють. В них безшумні кроки.
Про них відомо все старій сові,
Яка живе тут, мабуть, з сотню років.

Направо глянеш – прямо між беріз
Грибок у шапці набакир спинився.
Дубок за рік на голову підріс,
У синє небо ясен задивився.

А на галявині, між сосен на грудку,
Зустрівся боровик з своїм сусідом.
Розгрібши глицю всохлу і руду,
Сини боровиків примчали слідом.

Присіли край пенька боровики,
Поважно про життя ведуть розмову,
Що лісова краса ця – навіки,
Бо що не день – тут стрінеш казку нову.

Із силою правічної землі,
Підрісши тільки ще батькам ,,під руку’’,
Засвоюють боровики малі
Родинну мудру лісову науку.

МУЗИКА ЛІСУ

В перлинних росах скупані щоранку,
У неймовірній аурі краси,
Ви маните мене – одвічну бранку –
В тенета затишні, мої ліси.

Пливе мелодія віолончелі
У тихім говорі моїх лісів.
Зелені феєричні каруселі
Гойдають казку з давніх тут часів.

Де падають дощі сріблясто-сині
Живе у нетрях мудрий лісовик.
Світ чарівний прекрасної Волині
До таїни давно у лісі звик.

Лиш я не можу до кінця збагнути
Предвічну загадковість цих лісів,
Де хочеться у пахощах втонути
І розчинитись в морі голосів.

МІНІАТЮРИ

Все нині в лісі сіре і руде.
Дерев верхівки вітерець колише.
Діброва літні спомини пряде.
У гості йде поважна біла тиша.

Так мріяла з тобою поруч йти.
Любила беззавітно і не знала,
Що судженим для іншої був ти…
У долі всі розкладені лекала.

Із року в рік крокуєм, з дня у день,
То сієм ярину, то квітне жито.
В душі лелієм кожен трудодень.
Життя – це те, що нами пережито.

ДО ЛІСУ!!!

Тікаю з міста, бо набрид цейтнот,
До лісу, де роздолля благодаті.
Де поміж віття сонце, мов латаття,
Де спокій пише музику без нот.

Тут стільники зігріє для медів
Світило, зазираючи в дуплянки.
У цвіті глоду білопінні ранки
Розвіяли вже мрево холодів.

Новий наряд надів травневий ліс –
Зелені барви шовку й оксамиту.
І щедрим соком і дощами вмиті
Панчішки білі сонячних беріз.

Під ноги стелить дивний килим мох.
Ліс мружиться правічними очима.
Й посапує тихенько за плечима
Господар лісу – сивочолий Ох.

У лісі усамітнитись! Резон –
Черпати для душі красу й наснагу!
Угамувати поетичну спрагу,
Вдихнувши щедрий лісовий озон.