Від Шацька до Красного Бору

SONY DSC
Український край світу
Ці осінні дні лісівники Волині використовують для будівництва лісових доріг. Одна з них прокладається у віддалених лісових масивах Ростанського лісництва ДП «Шацьке ЛГ».
– Це одне з найвіддаленіших українських лісництв, адже знаходиться на кордонні з Білорусією, – каже директор ДП «Шацьке УДЛГ» Петро Ткачук. – Тут починається природний ареал зростання ялин, що тягнеться у глиб Білорусії. Багато заповідних урочищ, неповторні краєвиди. Це дивовижний край…
Довгий час Петро Петрович очолював Ростанське лісництво, знає тут кожне урочище, усі лісові путівці. Завжди – і для лісівників, і для місцевих жителів – питанням життя був доїзд до прикордонних сіл і лісових масивів. Одне з межових сіл Красний Бір, що знаходиться поруч українсько-білоруського кордону, досі вважалося відрізаним від усього світу, особливо ж, коли починалися осінні дощі. Звісно, найкраще про це знав лісничий Петро Ткачук і коли він очолив ДП «Шацьке УДЛГ», то і з’явився проект лісової дороги. Його виготовив проектант Укродіпродору Володимир Мазурець.
– Проект передбачає будівництво більше 10 кілометрів лісової дороги, – мовить Петро Петрович. – Попри значний інтерес для ведення лісівництва, вона має ще й соціальне значення. Хоча, – зітхає директор, – може й, трохи запізніло будуємо…
Цю його біль я зрозумів пізніше, коли ми дісталися у найвіддаленіше українське сільце з предивною назвою Красний Бір. А тоді директор передав, як мовиться, лісового журналіста своїм колегам – головному лісничому Андрію Самолюку та інженеру лісового господарства Володимиру Львовичу і ми помчали лісовим всюдипроходом з смт Шацьк повз Мельники, Лісову Пісню, Піщу, Кам’янку у бік Томашівки, але за кілька кілометрів від кордону звертаємо праворуч і мчимося через Ростань до Перешпи, а там… Там – край світу! Там нема доріг! Там бачимо пісковисько. З обох боків триметрові канави. Глина… Це далі почнеться щирець. Золотий і білий-білий пісок. І в глибині душі я сподівався, що побачу десь у триметровій канаві справжній янтар, за який іде війна на Рівненщині. Але янтарю не було. Натомість нас чекала вже злегка втрамбована піщана дорога. Її ширина – метрів три-чотири. Але це лиш чорновий варіант. Ширина полотна буде до 6 метрів.
– А яка вартість одного кілометра? – поцікавився.
– Думаємо вкластися у 100 тисяч гривень, – мовить головний лісничий. – Адже ми використовуємо унікальну технологію, де і пісок, і гравій з наших місцевих родовищ. Та й творці дороги – економні і ощадливі люди, мають досвід будівництва. Втім, ми зараз із ними познайомимося.
Але, виявилося, зробити це було не просто. Бригада лісових дорожників настільки швидко працювала, що ми її наздогнали вже ген перед сільцем Красний Бір. Для цього нам знадобилося проїхати чотири кілометри фактично вже готового дорожнього полотна, щоправда без гравію. Проминули два меліоративні канали, прокопані ще у радянські часи. Їх роль у водорегулюванні цього поліського крайсвіту і досі залишається вагомою. Довелося побачити й господарку бобрів. Ці працелюби «зрізали» не одну осицю, заготовляючи корм на зиму. Слава Богу, рівень води у каналах задовольняє боброві родини і вони їх не сильно пошкодили. Втім, хто зна, який стан справ у непрохідних поліських пущах! Канави, прокладені обабіч шляху, мають пов’язатися з меліоративними каналами. Тож виходить, що окрім самого шляху через лісові перегони, закільцьовується придорожніми канавами і меліоративна система.
Красивий ліс в осінню пору. Бори! Ялинники. Тут знаходиться їх природній ареал зростання, тож вони почуваються тут чи не найкраще у нашім краї. Дубки. Берізки й осиці. Ліщина, кришина, вовчі ягоди, ялівці… Вересовища і ягідники. Запізнілий цвіт цілющих зел. Сліди диких кабанів і дрібних звірів.

Будівничі доріг
А ось і екскаватор, що день і ніч краде у лісу піщугу на дорожнє полотно. Його залізна рука черпає і черпає, мов граючись, пісок то з одного, то з іншого боку, висипає на дорожнє полотно, а слідом іде бульдозер, який рівняє, втрамбовує…
Але дорожня лінія кривуляє лісом, мов п’яниця…Мої супутники на те лиш усміхаються… За основу дорожнього полотна взято старий лісовий путівець, який починався із стежки, а відтак кінного шляху… Може й випив коли який перший пішар чарчину у Перешпі та пішов у Красний Бір по дівку та й запетляв отак, а може й тверезим поміж боліт та ямиськ проклав цей путівець. Це згодом народилася дорога, що єднала Перешпу і Красний Бір. Лісівники тримаються того прадавнього шляху… Може вона й кривуляє, зате не потрібно додатково вирізати пристигаючий ліс і затрати на проектні роботи значно менші.
До нас виходить інженер ТзОВ «Дорф-Арб» Леонід Моцюк, дивується, що їх знайшли у такій далечіні. Розповідає, що працюють у три зміни. Бригада досвідчена, знає свою роботу, проклала більше 1000 лісових доріг по всій області.
– А в яких саме районах? – цікавлюся, бо бачив не одну лісову дорогу.
– У Володимир-Волинському, Шацькому, Любомльському, Ратнівському, Любешівському, Маневицькому, – перелічує Леонід Федорович. – Ця бригада – із Каменя-Каширського. За кермом екскаватора-катапілєра зараз працює Ігор Бусько, на бульдозері – Микола Юневич. Загалом же трудиться шість працівників.
Не приховуючи хвилювання, повідомляє, що найбільше цій дорозі раді жителі села Красний Бір. Власне, як такого села вже й не зосталося, запізніла ця дорога, ох і запізніла…
– Я хотів би, щоб ви побачили це село… – каже Леонід Григорович.
«Сходить» у бік бульдозер, поступається дорогою екскаватор і я бачу, що останній вимощує собі шлях-доріжку ще й гілляччям, дрібною деревиною. А вже далі починаються ямиська, перегони і головний лісничий залежно від ситуації вмикає то передні, то задні ведучі мости… Ми зариваємось по кабіну у калабані, вертимось у багні, аж з-під коліс грязюка летить на верховіття сосен. Але щоразу із найбільших ям якимось дивом автівка виривається і мчить до Красного Бору.

Красний Бір
Аж ось ліс розступається і перед нами відкривається велика просторінь, щоправда, у багатьох місцях вже поросла молода соснина. Ліс наступає не тільки на поліські поля, а й села. Багато українських хуторів і сіл стерто із карт чи примусовим переселенням, чи й навмисною не підтримкою держави. А це ще тримається. Головний лісничий каже, що тут живе шестеро жителів, та є надія, що їх кількість збільшиться, бо всі спорожніли хати, що і досі стоять пусткою, викупили заможні міщани.
– Хто ж тут живе?
Моє питання лишається без відповіді, а втім головний лісничий каже, що про це можуть знати на кордоні.
– Тут є ще лісовий кордон! – каже поважно. – Колись жив лісник, ще залишилася його дружина із сином.
Але й досі він зветься кордоном і сюди щоразу заглядають усі лісники, розпитують в удови про її здоров’я, передають привіти, при потребі привозять необхідні речі.
…Я фотографую старі хати, у яких росли діти, справляли весілля, хрестини, жалобні обіди. Тепер ці берегині самі вмирають від старолття. Певне, пережили своїх господарів, сповна виконали свій обов’язок і тихо відходять… Вгрузають у землю, відкриваються зорям і сонцю… З природи прийшли і в природу відходять. Хоч он у тій, новішій, ще жевріє життя. Поряд є криниця, хлівець і навіть собака на прив’язі подає голос. Маленька хатинка серед села, що кришиться-вмирає на очах, ще підфарбувала стіни й віконниці. Іще вісить на дверях замок… Але людей не видко.
– Їдьмо на кордон, – каже головний лісничий. – Баба Іра все розкаже, про всіх розповість.

Лісовий кордон
І ось вже спиняємось біля дерев’яної огорожі, за якою видніється хатинка, з якої сиплеться глина і вже світить ребрами дранка, і хлівець, і криниця з накривкою, стара Волинянка, що здається назавжди спинилася серед подвір’я, і зарослий городець. Нам пощастило: у дворі двійко жінок – старша і молодша. Біля них пасеться кізочка, на ганку сидить кілька котів.
Найстарша і є господиня кордону – баба Іра.
– Ірина Панасівна Жилюк, – сміються очі. – Коли помирав мій чоловік, казав, щоб я довго тут не затримувалася. А я все топчу землю, гляджу кізочку Білочку, маю три курчки, півня і шестеро котів. Цишом тико коза і котики біля мене. Якби не молилася, не знаю, чи жила б…
Ірина Панасівна родом з с. Ростань. Вийшла заміж за лісника Петра Семеновича і ось уже 60 років мешкає у цій хатинці. Її старшому сину Івану сповнилось 60, середульшому Михайлові – 43, з ним і живе. Він ще холостякує. Не так просто у цім безлюдді знайти собі жінку. Щодня їздить на роботу. Найдальше за щастям заїхав Володя – аж у Тюмень. Ще має три дочки – Віру, Надію і Любов. Не просто було поставити на ноги шестеро дітей, та, дякувати Богу, всі живі-здорові, думка про них, а ще молитва і тримають на світі. Начальниці кордону у травні виповнилося 83. Вона ще порається на городі, садить навіть квасолю: «Так гарно родить! Такої ні в кого нема!..». Її провідує ростанський лісник Петро Семенович Мегель і ось ця світла жінка, що стоїть із кетяжками хмелю і приласкує Білочку (кізка біла, як сніг, тому й Білочка). Провідниця – своя, сільська, краснобірська. Прийшла до тітки, аби переконатися, що жива-здорова. Тут не так й багато людей, з ким би можна перекинутися слівцем чи бодай заглянути в очі. Є ще 90-річна Катерина Микитівна Нехінь. В останньої троє дітей – дві дочки і син. Син живе у Прибалтиці, але вже виробляє українське громадянство і хоче переїхати у Красний Бір, щоб доглянути стареньку матір. А в неї, у Валентини Трохимівни Прокопенко – один син Сергій, йому тридцять дев’ять років, живе у Бресті. Є сімнадцятирічний онук Кирило. Влітку навідуються у гості. Тут дуже красиво, головне ж – тихо. Всі старі хати викупили поважні люди. Серед них є навіть районний архітектор і це дає надію, що село відродиться.
Найближче від Красного Бору – білоруські села Селяхів та Приборово, трохи далі Комарівка, де народився космонавт Петро Климук. Але тепер до них не пройдеш: розділив села державний кордон. У Краснім Бору давно вже нема ні крамниці, ні клубу, ні медпункту, ані контори. Один КОРДОН. Лісовий кордон – не застава, хоча лісівники і з прикордонниками дружать, спільно вартують і державний кордон, і ліси бережуть. І ось повз їх хат і в кількох кроках від лісового кордону тепер пройде нова гравійка, якою можна буде їздити впродовж усього року.
Робимо фото напам’ять і рушаємо маршрутом майбутньої лісової дороги. Довкіл соснові бори. Лісові стежки мережать цей крайсвітній ліс. Біля котрогось перехрестя бачу годівничку: єгер зробив для підгодівлі кізочок. Натрапляємо й на сліди диких кабанів.
Як швидко сюди прийде техніка, ніхто не береться сказати. Головний лісничий й інженер лісових культур приглядаються, які дерева краще зняти, щоб розчистити простір під дорожнє полотно. Належить зробити ще багато роботи.
Цю лісову дорогу прокладають день і ніч, працюють у три зміни і я не здивуюся, якщо мені скажуть, що поки писалися ці рядки, вона вже обігнула Красний Бір, пройшла повз кордон, де живе Ірина Панасівна із сином, і крутнулась слідом за нами назад до Перешпи. Може саме цей лісовий путівець зможе врятувати Красний Бір!
Сергій Цюриць,
Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.
На фото автора: будується лісова дорога; інженер Леонід Моцюк; бульдозеристи-екскаваторники Ігор Бусько та Микола Юневич; село Красний бір; стара хатина; Ірина Жилюк; Валентина Прокопенко; лісовий кордон.

SONY DSC

SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC SONY DSC