Воював в Афганістані півтора року слюсар автопарку Любомльського лісгоспу Валерій Світящук

IMG_0820 (1)«…А війна для людей – то пекельная рана,

Йшли солдати у бій, йшли у гори Афгана.
Та пустеля страшна, лиш життя забирала,
І війна за «ніщо» дуже довго тривала…»
15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, річниця виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан.
26 років тому в Афганістані закінчилася десятилітня військово-політична спецоперація Радянського Союзу. Її ще називають чужа війна. Війна на нерідній землі, у незнайомій місцевості зі складною рельєфністю. Та не лише у цьому була важкість воювати, а й у незрозумілій ідеї проведення самої війни, абсурдних наказах.
«Минають дні, ідуть роки.
Життя листки перегортає.
А біль Афгану – навіки,
В душі чомусь не замовкає.»
Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а пам’ять вперто повертає усіх назад, болять рани у спогадах, стогнуть душі у страшних снах. І спогади ці повертаються особливо сьогодні, ятрять серце, коли війна уже на нашій рідній землі, коли так само змушені воювати хлопці, а їх удома моляться-чекають та сивіють батьки, дружини, рідні… Про це і говоримо із працівником державного підприємства «Любомльський лісгосп» Валерієм Світящуком.
Валерій Миколайович, житель села Коцюри, працює слюсарем в автопарку лісгоспу понад 20 років. Його щоденний клопіт – швидке повернення машини – лісовоза чи трактора – до ладу та роботи. Вміло провести ремонт, аби не збити графіка їх виїзду на лісосіки чи посадки, чим належно підтримати темп виробництва і ведення лісогосподарства на підприємстві. Так і проходять робочі будні – у справі із механізмами, запчастинами, виявленням поломки, що є уже звичним і рідним для слюсаря Валерія Світящука. Кілька слів із його роздумів і спогадів: «У мирі та спокої всюди добре, і робота тоді легко йде. А війна є війна. Це слово саме за себе говорить. Півтора року я жив у тих страхіттях. Призвали мене в армію, а далі – відправили в Кабул на учення, потім на точку в Асадабад. Я був водієм, возив солдат, але на війні усі воюють… Всяке переживали і, здається, що людина до усього звикає, так і бійці: до стрілянини, небезпеки, нелегких умов, проте радість повернення не забудеться. Як то чекав того дня, прийшов додому 1983-го. Здається за той час вічність пройшла…»
Як ніколи, сьогодні розумієш тих, кому доводилось воювати, дивитись смерті в очі. І так щиро бажається, щоб ніхто не знав війни, так хочеться миру на рідній землі.
Люба Хвас,
прес-секретар ДП «Любомльське ЛГ»
IMG_0818 Копия IMG_0815 (1)