У пам’ять про ветерана лісової галузі Волині Георгія Бондарського…

Лісова галузь Волині прощається із лісівником-ветераном Георгієм Антоновичем Бондарським.

Ще на День працівника лісу заходив у Волинське ОУЛМГ, привітав усіх з професійним святом, підняв настрій своїм молодшим колегам, відтак зустрівся зі своїми ровесниками…

Хворів… Помер на 93-му році життя.

Колективи Волинського ОУЛМГ, обласних організацій Товариства лісівників України та профспілки працівників лісового господарства, державних лісогосподарських підприємств, ветерани галузі висловлюють щире співчуття рідним у зв’язку з непоправною втратою рідної людини.

Вічна пам’ять…

  • Подаємо прижиттєве інтерв’ю з Георгієм Антоновичем Бондарським, яке було записане пресслужбою Волинському ОУЛМГ до Дня працівника лісу-2020.

Син петлюрівця, що дивом уникнув переслідувань і, люблячи Україну, зміг їй бути потрібним, зробив блискучу кар’єру – феноменальна особистіть. Це про лучанина Георгія Антоновича Бондарського. Йому йде дев’яносто четвертий рік. Він – ветеран лісової галузі, а все такий же стрункий та енергійний.

У 1945-му він зумів вступити на лісоінженерний факультет Львівського лісового інституту, успішно його закінчив, працював у Сибіру директором ліспромгоспу, очолював Волинський обласний ліспромгосп, був начальником відділу «Волиньлісу».

…Йому було вісімнадцять, коли, порадившись із мамою Єлизаветою, яка працювала вчителькою, покинув рідні Опариси, що біля Радивилова на Рівненщині, і подався шляхом батька до Львова, де саме організовувався новий інститут. Вочевидь, це було їх родинне.

– У мене батько служив у петлюрівській армії, – розповідає Георгій Антонович. – Збереглося фото…

Коли прийшли перші совєти, йому довелося втікати, бо всіх розумніших радивілівців заарештували і невідомо, де вони ділися. А його батько втік у Німеччину, працював там на якомусь заводі. Коли прийшли німці, він повернувся в Україну, але захворів і помер в 1941 р. Похований на Янівському кладовищі у Львові. Георгію на той час виповнилося чотирнадцять.

– Я був на його могилі, – каже з сумом співрозмовник.На пам’ятнику написано: Антон Бетнарський. А нам, будучи ще живим, поміняв прізвище і це нас врятувало. Він працював на залізниці і дуже сварився з поляками. Поляки хотіли, щоб він перехрестився, став католиком, а він не захотів переходити на іншу віру. Петлюрівець же… От і записав нас у церковних книгах Бондарськими, через те мене більш ніхто не шукав. Інакше б я мав проблеми, не був би ні членом партії, ні директором. Він працював за сто кілометрів від домівки у Львові. Пам’ятаю, коли приїжджав, збиралася повна хата дядьків, а він лежить стомлений на ліжку і розказує, що діється в світі, як слід чинити у тому чи іншому випадку. Його дуже поважали в селі, через те й нас ніхто не виказав новій владі.

– Тож ви поїхали у місто, де працював ваш батько…

– Так і булою. У цьому році виповнюється 75 років, як я поступив в інститут, і 70, як я його закінчив. Сьогодні це славнозвісний Національний лісотехнічний університет України, про нього знають в усьому світі. Тут навчається понад 5000 студентів. Є 32 кафедри, де працює понад 370 викладачів, серед яких – відомі вчені, заслужені діячі науки і техніки, заслужені працівники народної освіти України, лауреати Державних премій України, члени-кореспонденти НАН України, доктори наук, професори, доценти. Вони розробили 15 державних стандартів освіти лісотехнічного профілю, у яких закладено принципово нові елементи сучасної дидактики – екологізацію освіти. Тоді ж, у 1945 р., коли я вступав до нього на навчання, він лише створювався.

– Невже втрапили до першого лісового набору?

– І в якійсь мірі причетний до його історії та добрих справ…Я був сьомим студентом, хто прийшов навчатися до цього лісівничого вишу.

– Як складалася ваша доля після закінчення лісівничого вишу?

– Наш випуск був другим за рахунком. Не обійшлося без втрат. З дев’яти десятків студентів до останнього курсу дійшло тільки тридцять. Одна група. Причина тому і голод, і трудності навчання. Не всі мали відповідні знання й могли сприймати складний і різнобічний матеріал. Ми отримали дипломи про закінчення в 1950 р. Мене одразу направили на роботудо Сибіру – у далекий Красноярський край, аж у Саяни, що у верхів’ях Єнісею. Місто Абакан. Це Хакаська автономна область, зараз автономна республіка. Тоді це було містечко завбільшки з Маневичі (райцентр на Волині – Авт.)… Лише одне підприємство – ЦХК “Золото” – мало цегляний будиночок, решта – з дерева. Там багаті місця. Добували молібден, золото, вугілля, інші корисні копалини. Скрізь ліс, тайга без меж і краю, хіба що горами подекуди обрамлена.

– Як зустріли вас в Абакані?

– Досить доброзичливо. Інженери на той час були на вагу золота, велика рідкість. Уявіть собі, що на той час у ліспромгоспі, куди мене направили на роботу, я виявився єдиним інженером. Прийняли з радістю, роботи – непочатий край. Спеціалістів цінували. На той час я вже був кандидатом у члени партії, що виявилося в цих умовах досить суттєвим для місцевих властей. Через два роки мене призначили директором величезного ліспромгоспу.

– Як же вам працювалося у Сибіру, наскільки великим був об’єм заготівлі деревини, скільки гектарів доводилося вирізувати в день, щомісяця, в рік?

 – Там наша робота вимірювалася не гектарами. Було багато особливостей і труднощів, яких нема тут. Щонайперше, це великі непрохідні безлюдні простори тайги. Рівнини, болота, гори. До них, як правило, можна було добратися тільки взимку, коли добре промерзала земля. Ми завозили туди майстерні, їдальню, трактори, машини, і рубали, скільки можна досягнути між горами. Рубанули тисяч сто кубометрів і переїжджали в друге місце. Це було в основному взимку. Там, хоч і гори, але влітку доріг нема. Бо земля хоч і відтане, та не встигає висохнути. Влітку, щоб добратися до потрібного масиву, бувало, ми кілька місяців поспіль робили лежнівки. Різали дошки, лафет, шпали і викладали такі дерев’яні дороги по безпрохіддю. У ті місяці ми прорубували хіба що просіки і всім ліспромгоспом робили ці дороги. Рік тут, на другий – в іншім місці.

– Скільки ж працівників було у підпорядкуванні двадцятип’ятирічного директора ліспромгоспу, яку техніку ви мали?

– Чималенько. Зараз вже важко пригадати, скільки саме їх було у штатному розписі, скільки працювало поза цим розписом. Думаю, до тисячі працівників. Ми мали майже 150 автомобілів, до сорока тракторів, а ще у моєму підпорядкуванні були лісопильний і чотири шпалорізних заводи, потрібно було працювати й із залізницею… Нам не дозволяли відвантажувати неперероблений ліс. Кругляком можна було відправити тільки рудстойку, телеграфні і електростовпи, ще сваї, у той час саме будували гідроелектростанції, все інше залишалося – гори матеріалу.

– Його потрібно було переробити на пиломателіали?

– Його неможливо було переробити. Та й вагони були у великому дефіциті, їх не давали, забороняли навіть думати про погрузку. Перевозити можна було тільки пиломатеріали, шпали, рудстойку і стовпи. Все інше залишалося тут у величезних штабелях і гнило.

– Але ж ліс вирубувався…

– Така практика на той час у Сибіру була повсюдно. Ліс достиг, його потрібно зрубати, а відправити в потрібну точку союзу не було чим…

– Як же його відновлювали після вирубки в умовах тайги?

– А в Сибіру, принаймні там, де працював я, його практично не відновлювали. Бувало, що розсівали насіння літаками, та така практика не давала відчутних результатів. Як правило, ліс відновлювався після вирубки сам природним способом: спершу проростала береза, а вже тоді з’являлася і модрина.

– Скільки ж років ви пропрацювали у Саянах і як вам там велося?

– Хоч я й був молодим, але встиг зазнати й безхліб’я, тож роботою дорожив. Вона мене захоплювала. Було з ким працювати. Були результати. Я там обжився, обзавівся директорським особнячком, що для цих суворих країв було добрим стимулом. Через якийсь час забрав до себе навіть маму і тепер мав і родинне спілкування, і добре харчування. А ще відчував повсякчасну підтримку начальства. У тому числі мав добре ставлення з боку обкомівського партійного керівництва, за добру роботу став отримувати нагороди. Там я пропрацював з 1950 по 1957 рік.

– Що ж змусило вас повернутися в Україну?

– Хоч я і був членом комуністичної партії, але в душі завжди почувався українцем. Хоча не знати, як склалася б моя доля, якби не фах моєї нареченої. Я ж приїхав до Сибіру парубком, так і холостякував усі ці роки, але в Україні у мене залишилася дівчина, яку я любив і з якою хотів одружитися. На той час вона вже була студенткою Львівського університету, вчилась на українського філолога. Що вона тут буде робити? За її фахом тут роботи не знайти.

…Мені пропонували різні посади, такі гарні місця, що годі і мріяти! Та все ж увійшли у моє становище і в 1957 році направили в Західну Україну на укріплення місцевих кадрів. Був такий наказ… Так, завдяки своїй нареченій, я повернувся в Україну, на Волинь. Мене призначили директором Волинського ліспромгоспу, його контора тоді знаходилася у Ковелі, дали підйомні, я приступив до роботи. Звісно, з “сибірським досвідом”, мені на Волині було досить комфортно.

– Що являв собою тогочасний Волинський ліспромгосп? Скільки було працівників, яку техніка мав, які завдання ставило перед вами керівництво?

– Завдання було одне – заготовити, вивезти і відвантажити ліс. Я мав дільниці у Маневичах, Любомлі, Ковелі і Володимирі-Волинському. Скрізь свої гаражі, техніка, люди. Працювало майже 600 чоловік. Було 50 лісовозів. Ліс рубали в усіх лісгоспах області, окрім Ківерцівського і Цуманського. Там діяв Ківерцівський ліспромгосп, директором якого був Ковальов.

– Куди йшов заготовлений вами ліс?

– На Волині діяло три великих ДОКи – Ківерцівський, Цуманський і Заболоттівський. Туди й ішов заготовлений нами ліс. У повному об’ємі ми не могли забезпечити їх потреб. Знаю, що окрім наших поставок лісу понад дві його третини ДОКи отримували із Росії. Також відвантажували волинський ліс ми й в інші райони України.

– Що ж виробляли з цієї деревини?

– Робили меблі, різноманітні пиломатеріали.

– Куди їх відправляли?

– Цього не можу сказати, однак особисто я, будучи начальником Волинського обласного ліспромгоспу, не міг придбати меблевий набір. Коли у мене виникла потреба у меблевій стінці, змушений був іти на поклін до директора меблевої фабрики. У крамницях цей товар був дефіцитним.

– Що ж трапилося з вашим управлінням?

 – У 1960-му ліспромгоспи ліквідували, що на мій погляд було неправильно, Міністерство лісової промисловості, як окремий підрозділ, перестало існувати, його функції перейшли у підпорядкування Лісового міністерства України, відповідно – і всі його структури на місцях. Звісно, якась економія від цього була – зменшувалися витрати на зарплатні, гаражі, будиночки для лісорубів. Але щодо використання самого лісу, на мій погляд, стало гірше.

– Георгію Антоновичу, як ця форма господарювання зарекомендувала себе на Волині?

– Часто про це думаю. Я зустрічався зі своїми колегами з інших областей. Обговорювали й це питання. І не раз. Думаю, що Волинь мала досить високий рівень керівних кадрів. Порядні люди, тож вони не тільки зберегли вже напрацьовані традиції, досвід, але й розвинули їх. Щоб не казали, лісистість Волинської області зросла в рази. Лісу ж стало більше, ніж було.

– На 1946 рік лісистість області становила 17 відсотків, тепер маємо 34, а можливо – із самосівними лісами – й усі 36…

– На мою думку, це очевидний факт.

– Георгію Антоновичу, ви потрапили на Волинь у час, коли тут були ще первісні природні ліси.

– Рукотворних лісів ми не рубали, це правда. Усі ліси були природного походження…

– Які вони були за породним складом деревостанів?

– Маю визнати, що основними деревними породами, які доводилося нам заготовляти, були сосна і вільха. Вільха – в болотах, сосна – на підвищеннях. Все було природне…

– Багато хто каже, що суцільні соснові деревостани – це творіння радянських лісоінженерів, їх у такій кількості в природі не було. А як насправді?

– Були суцільні соснові насадження. І це були природні ареали зростання сосни.

– Як ставитесь до думки декотрих екологів, які пропонують припинити не тільки заготівлю стиглого лісу, а й проведення санітарних рубок?

– Ліс – це єдиний відновний ресурс. Він відмирає. Кажуть, не потрібно робити санітарних рубок. Потрібно, але розумно робити.

– Тобто такий ресурс як ліс має служити людям?

– Ліс окрім того, що він товарний, виконує ще й екологічну функцію, дає кисень, вбирає вуглекислий газ, творить гумус, оберігає водні горизонти, впливає на формування біорізноманіття, клімат… Безперечно, ліс має служити людям і своїм деревним ресурсом.

– Наша розмова розпочалася зі стародруку про ліси, зокрема, й указів Петра І про їх устрій…

– Це він заборонив з дуба робити труни. Такий був цар, і про це є указ. За дубові хрести якихось вказівок нема, а труни робити із цар-дерева було заборонено робити.

– А що ви думаєте про волхвів часів Київської Русі? У них також були конкретні приписи, що з якого дерева можна робити, а що – ні. І на те були свої вагомі причини. Наприклад, на дрова дозволялося брати лиш сухостійні та уражені блискавицями дерева. Волхви мали знання, яке дерево найкраще підходить на будівництво помешкань, навіть якою стороною назовні класти брус у стіну, щоб вона боронила мешканців дому од лиха… На жаль, ці знання втрачені… А за ваших часів, з 1957 року, відколи ви приїхали на Волинь, для чого використовувався стиглий ліс – на відбудову шахт, на вікна, двері, крокви?

– Модрина йшла на вагонобудування, кораблебудування… Саянський ліс ішов навіть у Стрий. Уявіть собі, де Хакасія, а де Львівщина.

– Чим же така знаменита її деревина?

– Вона тяжка, тверда, як дуб, і майже не гниє, тому її ї брали на сваї при будівництві гідроелектростанцій.

– Модрину і волинські лісівники впроваджують у насадження…

– Це дуже якісна деревина, але на меблі не йде, дуже трудно обробляється..

– На Волині дуже цінується дуб. Тут діє навіть програма “Діброва”, завдяки чому лісівники ось вже багато років намагаються ні в якому разі не зменшувати площі цього цінного дерева, а навпаки, при будь-якій нагоді нарощувати їх масиви. Наскільки, на ваш погляд, ця деревна порода цінна, має перспективу і як її нам втримати у тих кількостях, що маємо зараз?

– Дуб завжди був дубом. Повторюся, що навіть Петро І забороняв його закопувати у землю. У майбутньому деревна сировина буде використовуватися повністю. Тирса, плита, обрізки – все йде на меблі. Але найцінніші меблі все ж – з цільної деревини.

– Зараз держава зовсім не фінансує лісогосподарства. Ми ж маємо ще до 20 відсотків заповідних лісів різних форм, де ніяких промислових вирубок не ведеться, але які лісівник бережуть і доглядають, витрачаючи на це свої кошти. Ці ліси “не працюють” на “державну казну”, але вони важливі для Природи, екології. Як у цьому випадку поступати державі і господарям, які з цього лісу не можуть мати доходу у силу його статусу? Можливо, державі потрібно заохочувати таку практику гривнею?

– Раніше, при совєтах, лісове господарство було бюджетним. Всі заповідники й створені для того, щоб там були екологічні стежки, звірі, птаство, аби людям показувати. Добре було б мати там будинки відпочинку.

– Яка у вас сім’я?

– Син – декан Луцького національного технічного університету, його дочка, а моя внучка працює у нього, молодший син – полковник СБУ, живу сам.

– Не жалкуєте, що ви з такого краю переїхали в Україну? Були б, може, Міністром?

– Можливо, але не шкодую. Україна – це моя Україна. Там також було багато українців. Відсотків 20. Більшість зісланих. У мене в ліспромгоспі був кегебіст, який мав конторку. У мене були робітники без права виїзду, а у мене такої заборони не було. Я хоч і член партії із 1949 року, але все-одно українець, – мовить Георгій Антонович і показує офіційну публікацію від 1985 року у газеті. – А це указ про нагородження Почесною грамотою Президії Верховної Ради Георгія Бондарського.

– Ви багата людина. І літами, і дітьми, й онуками, і спогадами… Хай Вам щастить. Спасибі за розмову.

Записав Сергій ЦЮРИЦЬ