Про життєву мудрість лісового архітектора Сергія Сичука

Сергій Сичук – чи не єдиний в Україні професійний «лісовий архітектор». Сорок років він присвятив проєктуванню та розбудові еколого-лісівничої інфраструктури, яка й понині служить не лише працівникам лісової галузі, а й місцевим громадам та подорожнім. Заступник начальника Волинського ОУЛМГ Олександр Рибчинський називає його «лісовим зодчим», що дбає про комфорт та затишок лісівників, творить майбутнє лісової інфраструктури. На його рахунку – сотні найрізноманітніших проєктів. Зараз Сергій Сичук працює заступником начальника відділу використання лісових ресурсів Волинського ОУЛМГ, опікується технічним оснащенням та будівництвом лісогосподарських підприємств, адмінбудівлею Волинського ОУЛМГ.

Сьогодні, 16 січня, Серій Сичук святкує день народження. З нагоди особистого свята – щирі вітання і найкращі побажання хорошій Людині і великому Професіоналу своєї справи від усього колективу лісівників Волині!

– Це добрий професіонал, відповідальний працівник, надійний колега і добрий товариш, – каже про нього начальник відділу використання лісових ресурсів Волинського ОУЛМГ Григорій Новосад. – Завжди прийде на допомогу,  підставить плече, дасть добру пораду.  

Ми застали його на робочому місці. У костюмі, в окулярах, злегка прибілений сивиною. Того ранку займався збором даних для річного звіту, а ще консультував з різноманітних питань своїх колег.   

– Сергію Олексійовичу, Ви у житті щаслива людина?

– Так.

– Що для Вас щастя?

– Ніколи всерйоз не замислювався над цим питанням, – усміхається на те Сергій Олексійович. – Все ж, думаю, це задоволення від життя. Є діти, робота, сім’я, колеги, друзі – оце моє життєве кредо – і, мабуть, є моїм щастям.

– Розкажіть про своїх дітей. Вони вже дорослі?

– Так, давно виросли. Донька Ольга живе у Луцьку, викладає англійську мову у приватній школі, син Олексій – в Одесі, нещодавно його провідував, має свою фірму, яка займається дорогами і землевпорядкуванням. Досить відповідальна і успішна людина. Я радий за свого Олексія.

– Мабуть, назвали так на честь дідуся, який любив онуків?

– Це й справді так. Мій тато був дуже доброю людиною. Пройшов війну, прожив немалий вік – 90 років.

– Де йому довелося воювати?

– За його розповідями, на Першому Білоруському фронті. Він народився у 1926 році. Був призваний в армію у 1944-му, як тільки Волинь визволили від чужинців, встиг повоювати два місяці і отримав поранення, потрапив у госпіталь в Ленінград. Там і зустрів звістку про закінчення війни. Після демобілізації працював електриком, згодом – технічним майстром на телерадіовежі, ремонтував телевізори, а відтак тривалий час опікувався  роботою радіоретранслятора, звідти і вийшов на пенсію.

– А ким була ваша мама?

– Техпрацівницею, санітаркою, листоношею… На її долю випали страшні випробування. Анастасія Кирилівна Моргунова була родом із Кіровоградщини, з початком війни її вивезли на роботу у Німеччину. Там всього натерпілася, зазнала голоду. Повернулася в Україну тільки у 1946 році. Спершу жила у Колках, де і зустрів її мій батько Олексій Ферапонтович, якого туди саме направили на роботу. Моя мама була дуже доброю і красивою. Вона фактично жила задля нас, надзвичайно любила свою сім’ю, мала лагідну вдачу, вміла готувала всілякі смаколики. Таких смачних і пахучих пиріжків з повидлом, як вона, не міг спекти навіть теремнівський хлібозавод. Понад усе мама мріяла, щоб ми виросли достойними дітьми, здобули гарну освіту, а ще у неї був навдивовижу гарний каліграфічний почерк, чим багатьом запам’яталася і прислужилася, мала неабияку повагу від керівництва.

– Хто ваша дружина?

– Оксана Миколаївна, працює бухгалтером у будівельній фірмі. Вона – мій тил і опора. Ось хоч би й таке. Бува, допізна засиджуся над черговим проєктом, а вона дзвонить і так дипломатично ніжним голосом каже: «Твій улюблений борщ вихолодає. Щойно зварила…»

– А як доля звела Вас із лісом?

– Я після закінчення Львівського політехнічного інституту, де здобув фах архітектора, чомусь отримав направлення на роботу у «Грознонафту», хоч і мав виклик із волинського «Діпроміста». У Чечню, втім, не поїхав. Зробив відкріплення і спершу влаштувався на роботу у Волинський художній комбінат, хоч це було й непросто на той час. А через два роки до нас прийшов Лев Полікарпович Санжаров, котрий свого часу був головним архітектором міста Улан-Батор та головним архітектором нашої області, і ми разом у парі працювали. Якось він каже: «Є пропозиція перевести тебе в обласне лісоуправління. Його керівництво просить на роботу молодого хлопця». Це було у 1981 році. Мені тоді йшов тільки 25-й рік. Пішов на співбесіду, заніс свої роботи і мене взяли в будівельний відділ лісоуправління. На той час я виявився наймолодшим працівником, на комсомольський облік мене поставили у «Волиньдреві», бо в нас не було ні своєї організації, ні навіть комсомольців.

– Сергію Олексійовичу, як стикуються архітектура з лісом?

– Це найцікавіше… Подібного досвіду не було в цілій країні. Це ж лісова архітектура… Доводилося починати, як кажуть, з нуля. Незважаючи на молодість, потрібно було самостійно приймати важливі рішення, робити чимало різних проєктів, думати над дизайном будівель та впорядкуванням довколишнього ландшафту. Це було і складно, і цікаво водночас. Звичайно, радився зі старшими колегами, які підказували, як і що краще зробити. Приємно, що всі мої задуми, креслення на відсотків 90 втілювалися у життя. Це були адміністративні, виробничі, житлові, торгові, побутові будівлі, рекреаційні зони,  благоустрій територій, інтер’єри.

– Скільки таких будов на вашому рахунку?

– Якось навіть не задумувався, щоб колись їх порахувати, – мовить на те розважливо наш співрозмовник. – Їх сотні… А якщо говорити конкретніше, то лісоуправлінню підпорядковано 25 державних лісомисливських господарств. Вони опікуються лісами, що займають третину Волинської області. Щоб ви розуміли, це 25 великих господарських комплексів з найрізноманітнішими будівлями – адмінбудинками, цехами, побутовими, господарськими, складськими приміщеннями. Там є навіть свої залізничні колії, а в ДП “Маневицьке ЛГ” – і власний електровоз. А вже їм підпорядковані лісництва. Їх наразі 131. А ще – майстерські дільниці, яких у системі Волинського ОУЛМГ – 650. Скрізь потрібна рука чи то порада лісового архітектора. Хтось заповзявся збудувати нове адмінприміщення чи лісництво, інший облаштувати рекреаційний комплекс чи пункт. До речі, тільки великих зон відпочинку у нас аж 123, а ще ж кожен майстер має свої бесідки. Або ж хоч би й таке: останніми роками ми збудували майже 100 еко-зупинок вздовж автошляхів, де подорожні можуть перечекати дощ, бурю чи сніг. Чимало з них збудовано за моїми проєктами або ж підказками. І лісові дороги, як би не дивно це звучало, – у полі зору лісового архітектора. Звісно, їх проєктують спеціалізовані дорожні інституції, але нагляд за будівництвом здійснюємо все ж ми. Тож часто доводиться долучатися й мені до вирішення інфраструктурних питань. Зокрема, це стосується певних дизайнерських рішень, лісогосподарських вузькопрофільних потреб, знаків дорожньої інфраструктури. До компетенції, принаймні, входить контроль за їхнім проєктуванням і будівництвом… А це десятки кілометрів щорічно… Чимало з них мають соціальне і навіть оборонне значення. Їх потрібно збудувати за всіма правилами і вимогами сучасної дорожньої інфраструктури. Попри ґрунтового, у нас є і гравійне, білощебеневе, навіть асфальтоване покриття. Вони слугують не тільки лісівникам і не лише для вивозу стиглого лісу чи проведення протипожежних заходів, а й служать населенню – грибникам та збирачам ягід, часто поєднують віддалені села, скорочуючи врази відстань до соціально значимих центрів. Будуємо добротно, дотримуючись стандартів та якісних параметрів, з відповідною інфраструктурою – пожежними водоймами, рекреаційними пунктами, дорожніми знаками, інформаційними стендами та білбордами, шлагбаумами… Думаю, ви неводнораз їхали Волинню у своїх журналістських справах, бачили, як багатенько лісівничих придорожніх будівель, комплексів, різноманітних знаків…

Для прискорення втілення у реальність проєктних рішень у 80-х роках було створено галузеве проєктно-конструкторське бюро (ПКБ). Саме нашим ПКБ було розроблено реконструкцію бази відпочинку Міністерства лісового господарства України на березі Чорного моря у с. Пісчане Бахчисарайського району, адмінбудівлю Луцькавтодору, колишнього Луцького лісгоспу… З інших проєктів, що були втілені у життя, – Звірівське, Любохинівське, Мосирське, Колківське, Залізницьке лісництва, комплекс еко-ресторану “Явір”, що став візитівкою Волині… Усі вони в добротному і естетичному стані. Звісно, без розуміння важливості інфраструктурних архітектурних вирішень галузевим керівництвом, зокрема, й безпосереднім нашим начальником Олександром Кватирком, досягти такого ладу було би надзвичайно складно. 

– Якщо приїжджаєте в котресь лісогосподарство і бачите свою реалізовану архітектурну ідею або ж проєкт, що відчуваєте?

– Мабуть, кожному приємно бачити своє творіння. Зізнаюся, я також ними тішуся, радію, що вдалося знайти рішення того чи іншого складного архітектурного завдання. Це залишається людям. Ось для прикладу, як багато лісівники вклали у реконструкцію та розбудову відомчого відпочинкового комплексу на озері Світязь. Відпочивальники, бува, зумисне приходять, аби помилуватися нашими ажурними дерев’яними спальними корпусами, їдальнею з відкритою терасою, альтанками, елементами декору та й навіть доглянутими зеленими газонами. Поряд з нашим відпочинковим комплексом знаходяться Світязький монастир, церква Петра і Павла, де також є що подивитися, а люди йдуть ще й до нас… А свого часу саме мені, як архітектору, довелося проєктувати ще стару базу відпочинку, а кілька років тому, з ініціативи Олександра Кватирка, фактично повністю оновити архітектурне бачення цього ландшафту. Вийшло… Подібні відпочинкові комплекси доводилося проєктувати і будувати на озерах Добре, Оріхівське, Пісочне та інших.

– Кажуть в народі, щасливий той чоловік, що збудував будинок, посадив сад і виховав дітей…

– До свого будинку ще не дійшло. Хоча нам з сестрами Валентиною та Тетяною у спадок залишився будинок від батьків. Ми його бережемо, оновлюємо, модернізуємо. Але в планах є і таке будівництво, принаймні, фундамент вже закладено. Щодо саду! Ми дорожимо яблунями і грушами, які свого часу посадили наші батьки, але й молоді плодові деревця висаджуємо. А ще разом з колегами-лісівниками мені поталанило посадити десятки гектарів молодих лісів… Тож, згідно з цим прислів’ям, я таки насправді щаслива людина.

– Щоб Ви побажали наступним поколінням?

– Щонайперше, потрібно любити свою справу, фах душею, а не думати, як би урвати побільше грошей від цього. Дуже важливо цінувати те, що вже є, втілене у життя нашими попередниками. Бачу, що у нас достатньо молодих людей, які змогли б проявити себе і в цьому напрямку.

– Не вперше з вами зустрічаємося, бачимо, що Ви людина позитивна і в той же час дуже вимоглива…

– Така у мене робота. Важливо не тільки вміти працювати, ладнати, знаходити порозуміння з людьми, але й задля справи, коли це потрібно, вимагати від них своєчасного і якісного виконання того чи іншого завдання.

– Ви, як ми знаємо, ще й дуже вимогливий до самого себе…

– Коли працюєш з людьми, потрібно не тільки вимагати дотримання певних стандартів від них, а й до самого себе.

– А не буває такого, щоб проявили невдоволення до когось зі свої колег у колективі?

– Якщо й виникали якісь робочі ситуації, то вони тут же вирішувалися. У нас не прийнято сваритися. Все, мов в армії, має вирішуватися в найоптимальніші терміни. Це розуміють усі мої колеги, то ж працюють з повною віддачею.

– Хто Ви за гороскопом?

– Козеріг.

– Тобто завжди добиваєтесь своєї цілі?

– Чомусь і про це ніколи не задумувався… Втім, щиро зізнаюся, я не живу за гороскопом…

– Серед ваших друзів, вочевидь, є кращі і найкращі… Кому із них надаєте перевагу?

– Близьких друзів не так і багато залишилося. Чимало з них відійшли у засвіти. Серед моїх друзів – люди різного віку, соціальної ваги, становища. Усіх зажди об’єднували відповідальне ставлення один до одного та доброзичливість. Ми завжди допомагали один одному вирішувати те чи інше питання, радилися, як краще зробити, шукали вихід, здавалося б, у безвихідних ситуаціях і знаходили. Так було завжди, так є і дотепер. Але такого, щоб хтось на когось тиснув своїм авторитетом, у нашім товаристві ніколи не було.

– А як сприймаються ваші проєкти керівництвом, колегами, друзями? Чи не буває, що вони радять чи просять щось підправити, переробити?

– Ви ж, знаєте, коли хтось каже, що ваш проєкт найкращий, значить, не зовсім щирий із вами. Фахівець добре знає, що досконалості немає меж і мудра людина знайде, як підказати, щоб було краще… Пригадую своє навчання. Якось були на переддипломній практиці, наш керівник – москвич Бархін – на захисті казав: “Молоді люди, якщо кажуть, що ваш проєкт гарний, то це вже не так». Звісно, однієї думки не може бути, але доповнення, внесення корективів в архітектурних вирішеннях і проєктах завжди будуть і вони тільки на користь справі, оскільки допоможуть покращити роботу. Тож сприймаю підказки, як усі мої колеги-архітектори, з розумінням. Між нами нема заздрощів і хитрувань. Ми служимо одній справі. Аби було практично і надійно.

– Як вам уявляється ваше майбутнє?

– Хоч архітекторам і доводиться проєктувати будівлі майбутнього часу, та це аж ніяк не стосується власного життя. У нас, як і в батюшок, є таке правило: працюй, доки живеш, а живи, доки працюєш. Ось таке кредо.

– Якби Ви не стали архітектором і Вас не запросили на роботу в лісоуправління, чому б віддали перевагу?

– Нема цьому альтернативи. Ще, будучи семикласником, заповнюючи шкільну анкету, я написав: “Хочу бути архітектором”.

– Тож ваша дитяча мрія здійснилася…

– Так.

– А що Ви ще любите?

– Працювати. Якщо не на роботі, то дома – у батьківській хаті, на городі чи в саду. Цікавлюся театром, дружу з акторами. Коли ще жив мій брат – Микола Приймак, а він свого часу очолював управління культури облдержадміністрації, часто на його запрошення бував на різноманітних концертах, фестивальних дійствах, театральних прем’єрах, виставках та інших творчих імпрезах. На жаль, його рано не стало, але любов до мистецтва, яку, зокрема, і він нам прищепив, залишилася такою ж світлою…

– Чи любите мандрувати? Що запам’яталося з Ваших поїздок?

– Ще будучи студентом, захопився подорожами. Об’їхав міста України, побував в Москві, Ленінграді, запам’яталися і поїздки до Криму і Карпат. А ще зі студентським будзагоном свого часу потрапив до Польщі. Пізніше побував у Чехії, Словаччині, Німеччині, Угорщині та Югославії. Ці поїздки дали неабиякий життєвий досвід та розуміння світу. Вдячний за це долі.

– Знаємо, що Ви разом з іншими волинськими лісівниками побували і на Сході України. Чим була викликана ця поїздка?

– Необхідністю. Це було в 2015 році, коли розпочалася російсько-українська війна. Сто лісівників Волині тоді вирушили на Схід, під Маріуполь, щоб разом з генпідрядниками “Житлобуду-2” та “Сантехмонтажу-536” збудувати оборонні фортифікаційні споруди. Мій досвід архітектора знадобився у тім лісівничім поході на Схід. Це була виснажлива і досить небезпечна місія. Оборонну лінію ми споруджували під гуки ворожих артобстрілів… І добре, що волинські лісівники виявилися в потрібний час у потрібному місці. Наскільки мені відомо, ці оборонні редути і досі служать українським військовим.

– Дякуємо за цікаве інтерв’ю і бажаємо добрих справ та сил.

Розмову вели

Сергій ЦЮРИЦЬ,

Володимир ПРИХОДЬКО.