Практик-лісовод із родини залізницьких лісівників

Сергій Михайлович Лащ працює майстром лісу Залізницького лісництва Любешівського державного лісомисливського господарства.

– Дуже відповідальний і компетентний фахівець, – каже про нього інженер лісових культур ДП «Любешівське ЛМГ» Віра Оласюк. – Один із найдосвідченіших лісоводів-практиків. У нього й ліси доглянуті, і всі культури – як напоказ, і з людьми, а Залізниця – село дуже непросте, уміє ладнувати. Завжди перевиконує завдання по заготівлі насіння деревних лісових порід. В нього й шишка гарна, і жолудь добірний… Це господар. Та ви самі з ним поспілкуйтеся і переконаєтеся, що про нього вже й книгу можна писати, не тільки журналістський матеріал.

– У лісовій галузі він з 1993 року, – долучається до розмови інженер лісового господарства Василь Андрійович Котик. – Все про ліс знає, скрізь у нього порядок, поставлені завдання виконує. Його обхід, до речі, незвичний: тут у роки війни таборував зі своїм партизанським з’єднанням Олексій Федоров.

Село Залізниця – серед мальовничих лісів. Тут живуть працелюби. У цьому легко переконатися, коли йдеш котроюсь сільською вуличкою. Скрізь кипить робота, всі чимось зайняті, а в гарячу пору – чи то косовиця, ягідний чи грибний сезон – то й на сінокосах чи у лісі за роботою застанеш. Кожен житель гордиться своїм селом. Ще б пак, перша писемна згадка про Залізницю, як свідчить Вікіпедія, за різними даними датується 1650 або 1699 роком. Тоді Залізницький маєток вартістю 20 тисяч золотих був переданий поміщиком Михайлом Вишневецьким католицьким монахам Любешова. Сама назва «Залізниця» пов’язана з тим, що у селі було дві рудні по добуванню залізної руди. Одна біля Горночок, інша на хуторі Кузеньки. Назва «Горночки» походить від того, що там були печі (горни), де переплавляли руду на залізо. Старожили села розповідали, що працювати на залізницькі рудні направляли засуджених з різних регіонів українських земель, що були під владою Речі Посполитої.

У післявоєнні роки тут проводились зльоти колишніх партизанів, тож з’явився музей, облаштували меморіал. Ліс набув не тільки господарського, а й музейно-краєзнавчого значення. Тут народився і жив один із зачинателів музейної справи на Волині Олексій Іванович Бренчук, добрим словом люди згадують й українського офіцера, лицаря ордена Богдана Хмельницького III ступеня, учасника російсько-української війни Олексія Івановича Пасевича. Уродженець села закінчив Залізницький НВК, Володимир-Волинський педагогічний коледж, академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, у 2013 році вступив на навчання до Львівського інституту банківської справи Університету банківської справи Національного банку України. Заступник командира 3-ї роти 80-ї окремої аеромобільної бригади. Загинув при звільненні села Красне Краснодонського району Луганської області – під час обстрілу терористами з РСЗВ «Град» своїм тілом закрив від вибуху двох побратимів, завдяки чому вони залишилися живі. Його дід – Іван Борисович Ярмолюк – ветеран Другої світової війни, був двічі поранений, орденононосець, помер у віці 91 року.

Ось таке незвичне патріотичне село, де мешкає майстер лісу Сергій Лащ. Його обхід займає 1103 га, знаходиться за 13 км від с. Залізниця, межує з угіддями Новочервищенського та Карасинського лісництва ДП «Маневицьке ЛГ» та Ожерецького лісництва з боку Рівненщини. У будь-яку пору дня і ночі, у будні і свята він готовий за першої ж потреби вирушити на порятунок своїх гаїв, дібров, пущ, повсякчас живе думкою про ліс. А він вимагає уваги та праці. Щоб доглянути, вберегти 1103 га угідь, потрібно постійно там бувати, контролювати, дбати, щоб все було по лісній науці.

– У цьому році на моїй майстерській дільниці було створено 15 га лісових культур, ще на 1,6 га проведено сприяння природного поновлення. Довелося на поміч кликати дітей, родичів, сусідів, – усміхається Сергій Михайлович при згадці про цей весняний родинний десант. – Кожен майстер лісу намагається встигнути закінчити посадку до того, як піде волога. Звісно, переживав. Діти перейнялися моїм настроєм, старалися, як могли, але тепер любо глянути на ці культури, майже стовідсоткова приживлюваність. Цього року, спасибі Вірі Степанівні, і сіянці у нас були особливі, дуже гарні, не часто вдається такі виростити на розсадниках.

– Завдяки кому ви стали лісівником? – цікавлюся.

– Я народився і виріс у Залізниці, а тут – скрізь ліси. Змалечку звик до стежки, що веде до грибних чи ягідних місць, – голос мого співрозмовника наповнюється щирим захопленням.

– Але по чорниці і гриби у вас все село ходить, – кажу на те. – Хто привів Вас у професію, прищепив любов і повагу до цього важкого фаху?  

– Лісівниками працювали мої діди й дядьки, – поринає у спогади. – Материн дід. І рідний дядько по-батькові – Йосип Іванович Лащ – 42 роки працював у лісовій галузі. Можна сказати, все життя присвятив Лісу. Як тільки відслужив армію і повернувся в село, обійняв посаду техніка лісу, був об’їздчиком, лісником… Його старший син також пішов батьківською стежкою, вивчився на лісівника, на сусідній Рівненщині у Зарічнянському районі більше 40 років пропрацював лісничим Острівського лісництва Зарічнянського державного лісгоспу. Він 1958 року народження, зараз на пенсії. У 50-ті роки лісничим Залізницького лісництва також працював мій дід, а материн рідний дядько…

– Тож ваше входження у професію лісівника почалося з самісінького дитинства?

– Можна й так сказати. Походи по ягоди й гриби – це перше, а друге – потрібно було допомагати дьдькові діляночні стовпці вирізьбити і встановити, сіна накосити… Багато всіляких робіт було у лісі. Дорослі не встигали, то ділилися роботою з нами… Отак і увійшов у курс всіх лісових справ. Тоді ж було не так, як тепер… Кожен квартальний стовпець потрібно було ручною сокиркою виробити, бувало, й долотом нанести потрібні різьблення, лісні знаки, і я це робив з дитинства. А ще ж у ту пору лісництво мало свої коні і телята, то потрібно було заготувати для них сіна. І з косою находився…

– А хто ваш тато, мама, брати, як їх доля складалася?

– Мама Ганна померла 28 листопада минулого року, мала 84 роки. Тато був майстром, стельмахував, усе життя працював із сокирою, робив хати, клуні, хліви, а що мав відношення до лісової родини, то його просили подбати про дубові восьмигранні квартальні стовпчики. Ще й досі натрапляю на їх у лісі. Тесані батьковою рукою… Він також будував  для лісництва бичківню, конюшню, майстерню… От нещодавно заходив у ту його будову –  там пожежна машина, борона, плуг… Ось такий у мене батько… Нас було семеро у нього: п’ятеро синів і дві дочки. До речі, мій брат Іван також 15 років відпрацював у лісі, був єгером нашого лісомисливського господарства. Другий брат Володя став шофером, мешкає у Любешові, зараз на пенсії, Олександр живе у Залізниці, найменшого мого брата Олега син Петро у цім році закінчує Національний лісотехнічний університет України у Львові.  Сестри – Ніна і Валя.

– Коли в лісі найважче? – цікавлюся.

– Завжди важко, – зітхає. – Прийде субота чи неділя, ніби й відпочити можна, а думка летить до лісу: що там, як чи порядок?!.

– Які клопоти зараз у майстра лісу?

– Влітку основне – не прогледіти головну породу, щоб створені культури не заросли бур’яном, ожиною, не заглушили їхній ріст зарості ліщини, горобина, береза, бо ж вони влітку ростуть, як на дріжджах.

– У яку пору року ліс Вам наймиліший?

– Весною.

– А чому?

– Бо я весною народився, – мовить. – Навесні ліс вбирається у зелені шати, повниться щебетом птаства, ясніє цвітом, пахтить зелами…

 Сергій Михайлович зараз проживає з дружиною Надією. Вона у нього – товарознавець, завідувала магазином у Залізниці, тепер  займається домашнім господарством. Окрім головного свого обов’язку – дбати про ліс, встигає дали лад і по господарству. Щоправда, як мовить, тепер окрім овець, сниней, індиків та курей вони нічого не тримають. Є ще 4 га землі, де сіють зернові, картоплю, трохи городини. Разом виховали трьох доньок, вивчили, усім трьом справили весілля, тепер тішаться зятями та онуками.

– Дочка Вікторія у Божидарника (Луцький НТУ) вивчала банківську справу, після закінчення працювала головним  бухгалтером у районному фінансовому відділі, зараз у декретній відпустці, няньчить дворічного Матвійка, – розповідає з теплотою у голосі. – Середульша Аліна закінчила Ківерцівський медичний коледж, працює медсестрою ендокринолога у Любешівській райлікарні, третя у Волинському національному університеті імені Лесі Українки вивчилась на українського філолога, працювала вчителем літератури і мови у школі, зараз також у декреті, народила другу дитину – сина Макара, йому два рочки, а її старшенькій Софійці буде вже п’ять.

Ось такий сім’янин, батько, дідусь. Шанує свій рід, живе для свого народу.

9 лютого виповнилося 28 років, як влаштувався на роботу в лісгоспі. Пройшов родинний лісівничий університет. Практик-лісовод, як мовиться, з колиски. Створені ним культури вже стали прихистком для звіра і птаства, наповнилися життям… Талановитий поліський самородок з родини залізницьких лісоводів найбільше радіє, коли бачить, що люди там вже збирають ягоди та гриби. Як і вся його лісова родина, він дорожить своїм фахом, живе любов’ю до Бога, людей та Природи.

Сергій ЦЮРИЦЬ, всеукраїнський журнал “Лісовий вісник”, №3 2021 р.