Сімейна справа: сім зворушливих історій про волинський ліс (фото)

Ці люди не уявляють свого життя у місті. А робота у комфортному офісі з кондиціонером здається їм в’язницею. Щоранку, виходячи на своє робоче місце, вони набирають повні груди чистого і свіжого повітря, вітаються з лісом і заходять углиб – досліджувати найсокровенніші його таємниці. 

19 вересня в Україні відзначили День працівника лісу. З цього приводу журналісти ІА “Конкурент” зібрали для наших читачів сім коротких і зворушливих сімейних історій. Про ліс і людей, які його охороняють. 

Історія перша. “Ми фотографуємо ліс”

Руслан і Яна обоє працюють у лісовому господарстві. Він – інженер охорони лісу, а вона – прессекретарка лісництва. Познайомилося подружжя не у лісі, а проте вже кілька років разом працює тут. 

“Я вийшла на цю роботу з декрету, бо мені захотілося спробувати щось нове. Ця робота здалася мені дуже цікавою, і ось я тут. Ми разом з чоловіком їздимо лісом і шукаємо там гарні історії”, – розповідає Яна. 

Вона виросла у Колках, поруч із лісом, і він завжди був частиною її життя. В дитинстві ходила по гриби, по ягоди, знала всі стежки. І зараз сім’я з маленьким сином Дмитром постійно ходить до лісу – не тільки по роботі. 

“Ми любимо фотографувати ліс. Пейзажі, монументальні фото… Звіра ж не завжди сфотографуєш – він тікає. А от сина у лісі фотографувати люблю. Тільки часу не завжди вистачає. Це треба, щоб душа до цього лежала, а коли думками ти в інших справах – набагато важче помічати красу”, – каже Руслан. 

 

Історія друга. “Я люблю дикий ліс”

Дмитро – майстер лісу, а його дружина Ангеліна – прессекретарка лісгоспу. І хоч працюють у цій галузі вони тільки пів року, історія їх сім’ї вже не одне покоління пов’язана з лісом. Дмитро пішов по стопах батька – Віталія Ігнатовича Пащука. Той змалечку водив сина до лісу, і не зчувся, як започаткував лісівничу династію. 

Віталій Ігнатович – чоловік щирий та усміхнений. Коли говорить про свою роботу – у нього сяють очі. 

“Вперше взяв сина з собою до лісу, коли він ще не вмів ходити. А потім постійно брав його з собою – на полювання, відводи ділянок. Я працюю в лісі 37 років. З дитинства – до лісу, виріс в лісі. Ніколи в житті не перейшов би працювати в офіс. Я в лісі морально відпочиваю, він мене заспокоює. Хтось шукає матеріальну вигоду, а для мене після стількох років роботи тут матеріальне – це точно не головне. І безгрошів’я було, і зарплати не було, і чорницю брав і на базарі продавав – все рівно лісу не покинув. 

Зараз ліси більш цивілізовані. Раніше бесідок і рекреаційних пунктів було не так багато. Але я люблю дикий ліс. У лісництві, де я працював, було багато заказників. Я туди заходжу – і мені дійсно приємно”, – розповідає Віталій Ігнатович. 

Поруч бігає його внучка Настя. Дівчинка не соромиться говорити з журналістами, і щиро розповідає, що теж любить ліс. Каже, у лісі живуть зайчики і вовчики, і вони завжди передають їй гостинці через дідуся.

Історія третя. Три покоління лісівників

Батько Василь Бойко привів на роботу до лісу своїх синів Володю і Павла. Привів так, як свого часу його привів батько. 

“Мій батько був лісником, а я прийшов до лісу у 1971 році. Це була моя перша робота, і там я пропрацював усе життя аж до пенсії. Я любив садити ліс. Зараз і не підрахуєш, скільки дерев я за життя посадив”, – розповідає Василь Бойко. 

Його син Володимир каже, що і собі не уявляв іншого життя, крім як у лісі. 

“Мені подобається дивитися на плоди своєї праці – як ліс росте, змінюється. Коли я був малий, то ми з батьком підбирали поранених тварин, і вдома виходжували їх, щоб потім знову відпустити до лісу”, – ділиться світлими спогадами Володимир. 

Пригадує, як одного разу батько приніс додому дике козеня, яке залишилося без мами. Козеня було мале, і його всією сім’єю вигодовували і доглядали два місяці. Потім воно саме до лісу втекло. 

Внук Василя Антон захоплено дивиться на діда, коли той розповідає історії з лісу. Хлопчик і собі вже ходить до лісу з батьком – допомагає робити роботу, вивчає і досліджує все на світі. Антон теж хоче стати лісівником, і продовжити сімейну традицію, яка тягнеться через три покоління. 

Історія четверта. Їх поєднав ліс

Роман і Наталія Марчуки познайомилися в лісі. Він працював майстром на розсаднику, а вона прийшла туди робітницею 18 років тому. 

“Ми пізнали одне одного на розсаднику. Там і одружилися, там і дітки з’явилися. Пам’ятаю, довго до мене залицявся, допомагав робити роботу. Це не була любов з першого погляду. Я спочатку придивлялася. Всю фізично важчу роботу він робив за мене. Коли була викопка посадкового матеріалу, він брав лопату в мене з рук і копав за мене. А жінки старші казали: “Придивися, хороший хлопець, он як тобі допомагає”. Це мене підкорило”, – розповідає Наталія і посміхається. 

“Вона була незаміжня, і я нежонатий. Ми постійно були разом – то й якось склалося”, – просто додає її чоловік. Побралися вони також на території лісового господарства. 

Зараз подружжя менше часу працює разом. Він лісничий, а вона продовжує роботу у розсаднику. У щасливому шлюбі в них народилися двоє доньок. Дівчата не планують наслідувати батьків і працювати у лісі, а проте до лісу ставляться з любов’ю і великою шаною. 

Історія п’ята. Батько майбутнього лісівника

Микола Конон ліс полюбив з дитинства. Лісівником був його дядько. Маленький Микола любив говорити з дядьком про ліс. А потім розказував про ліс своєму сину Миколі, і внукові Артему. 

“Я дивився на роботу лісівників, і мені сподобалося. Щодня ходити на природу, збирати гриби… Вивчився у Шацьку, здобув професію “технік лісового господарства”, після армії заочно пішов вчитися у Львівський лісотехнікум. Працюю у Павлівському лісництві”, – коротко підсумовує професійний шлях чоловік. 

Сина почав брати з собою на роботу з чотирьох років. Каже, малюк ходив з ним на великі дистанції, збирав гриби. 

“Якось пішли зимою на прогулянку у лісі, і він вперше побачив козлика. Спитав у мене, що то таке. І я розповів, що це такий лісовий звір. Так йому це запам’яталося, що він потім щоразу просив іти в ліс, бо ж раптом ще когось такого побачимо”, – розповідає батько Микола. 

Його син каже, що дитинство у лісі зробило свою справу, і тепер він теж лісівник. Каже, що у лісі кожного дня відбувається щось цікаве. 

Артемові зараз чотири роки, і вже два роки він з батьком їздить до лісу. Ліс любить і завжди хоче туди їхати. Збирає шишки і жолуді, гриби і ягоди, з цікавих гілок робить собі пістолети. Батько хотів би, щоб Артем також пішов його шляхом і став лісничим. 

Історія шоста. Брати-лісівники

Анатолій і Михайло Русило небагатослівні. Вони – перші лісівники в родині. Брати кажуть, що прийшли до лісу, бо це робота на природі. 

“Жили в селі, завжди біля озера і лісу – куди ще було йти?”, – просто каже Анатолій. 

Брати люблять порядок і чистий та доглянутий ліс. Їм подобається спостерігати за тим, як дерева ростуть, як від їх праці ліс стає кращим. 

Історія сьома. Ліс і бджоли

“У нашій родині я прокладав лісівничу стежину. Далі по моїх стопах пішов син Іван”, – просто і невимушено починає розмову Василь Дуда. Він пропрацював у лісі все життя. 

Каже, що народився ледь не в лісі – ліс підступав до села, в якому він виріс. Потім чоловік вивчився – спершу у Шацьку, потім – у Брянську. З 1981 року працює у Ратнівському лісгоспі. Жартує, що за прогулянки на чистому повітрі з чудовими краєвидами йому ще й платять гроші. 

Коли тільки зробили рубку, дуже сумно дивитися на це. Інша справа – коли підростають саджанці.

“Разом з лісом я звик і до бджілок, хоч у родині і кажуть, що прапрадід був пасічником. Я був лісничим і мав спочатку три вулики, потім п’ять. А потім і сам почав хї конструювати у період відпуску. Дружина дуже сердилася через те, що я займався цією справою – бо вільний час я витрачав на комах. Моя пасіка стоїть посеред великого лісу. До найближчого села там кілометрів сім. Я вже так “захворів”, бджолами, що маю 30 сімей, спеціальний майданчик. У планах є зробити вагончик з апітерапією”, – ділиться Василь Дуда. 

Його син Іван почав ходити з батьком до лісу, ще коли був зовсім малим. Тоді у лісах закладали силосні ями для биків, які стояли на відгодівлі. Івана ще не було видно за кермом, коли він почав їздити бульдозером і утрамбовувати силос. 

“Напевно, так мало скластися, щоб я став лісівником. Люблю дивитися, як росте ліс, як міцнішають дерева. Слухати, як ліс шумить. Я коли вчився, то жив трохи і в Києві, і в Рівному. Але життя в місті не для мене. Мені треба жити ближче до лісу”, – каже Іван.