Олександр Кватирко: «Сьогодні вся лісова галузь тримається на самовідданих людях»
До уваги експортерів лісопродукції! На період карантину діє винятково електронна форма подачі заяв та видачі сертифікатів
Переробка деревини на Волині залишається пріоритетним напрямком у використанні лісових ресурсів
Спільні навчання лісівників та рятувальників відбулися на Ратнівщині

Про нас пишуть: лісгосп тримає курс на гарну перспективу

Державне підприємство «Старовижівський лісгосп» — одне з небагатьох, яке не тільки залишилося «на плаву», а й стабільно виконує поставлені завдання з лісогосподарської та лісопромислової діяльності (зокрема, виробляє і реалізовує продукцію, збільшивши її щорічний приріст, здійснює лісовідтворення та сприяє природному поновленню лісоутворюючих порід шляхом часткової їх посадки), вчасно сплачує податки й заробітну плату, що дозволяє одержувати кошти для соціального розвитку колективу, і, що не менш важливо, оновлення основних фондів. Продовжити читання→

На варті: Протипожежний рейд лісоугіддями Волині

Пожежна  перевірка профілактика 538Сьогодні проходить спільний рейд служб ДСНС у Волинській області, ВОУЛМГ та мас-медійників. Його мета познайомитися зі станом готовності підприємств Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства до дій у разі виникнення надзвичайних ситуацій під час пожежонебезпечного періоду 2015 року. Продовжити читання→

Покоління обпалене війною: Йосип Сидорук жив для України

Багато наших людей не мають орденів і медалей за війну. Але вони її перейшли, як небезпечним бродом страшну ріку, пережили, перебоялись, не раз дивилися в очі ворогам і щоразу янголи їх рятували. Їх покоління, обпалене війною, дивом виживало і йшло через страшні випробування у майбутні часи. До таких належить і Йосип Матвійович Сидорук. Він народився в селянській сім’ї 30 червня 1924 року в селі Городок Грубешівського повіту Люблінського воєводства (тепер Польща). У 1930 році пішов до початкової школи села Городок, де закінчив шість класів. Польсько-німецьку війну зустрів п’ятнадцятилітнім… Польська держава боронилась, як могла. Українці, як легенду, з уст в уста переповідають, що напередодні німецький генералітет просив у польської влади коридор для походу на совітів, та поляки його не дали. За це отримали війну. Війну з обох боків. У польську армію нарівні з поляками було призвано і українців і вони першими зустрічали ворога… Та вже потім виявилося, що й зі Сходу військову армаду на Польщу спрямував Сталін. Спільні паради німців та більшовиків у Білостоці, Бресті і Ковелі, а відтак і розстріл польських офіцерів у Катині, внесли велику непевність в українство… Що ж то за війна і супроти кого спрямована? Українців, які першими стали супроти фашизму і потрапили у полон до німців, більшовики, які мали з Німеччиною секретний договір Молотова-Рібентропа, визволяти не спішили, хоч їх землю й «засовітували». Ось так жителі Західної України залишилися віч-на-віч з двома «визволителями». Серед них опинився і п’ятнадцятирічний Йосип Сидорук. А що був здібним юнаком, прагнув вибитись у люди, мріючи здобути середню освіту, з 1939 по 1941 рік вчиться приватно. Ще не встигли українці оговтатися від одного потрясіння, як вже почалася нова війна і полем її битви стала вся українська земля. Зійшлося два війська, які донедавна ще проводили спільні муштри, вишколи і паради. Кожна з армій була впевнена у своїй перемозі і, звісно, не довіряла українцям. Українці мали самі виживати і вони так чинили, боролися за своє життя й ідентичність, як могли. Йосип Сидорук поринув у науку. З 1941 по 1943 рік – гімназист Львівської гімназії. Як лихоліття зачепило цього українського юнака, наразі нічого невідомо. Одначе коли війна покотилася на Захід і 1 квітня 1945 року родина Сидоруків переїждала до Володимира-Волинського, вчорашній гімназист був без руки. Невдовзі хлопець повертається до Львова, щоб стати студентом. У 1946 році він вступає на лісогосподарський факультет Львівського політехнічного інституту, де закінчив два курси. В 1948 році на базі лісогосподарського і агрономічного факультетів Львівського політехнічного інституту був створений Львівський сільськогосподарський інститут, в якому 14 березня 1951 року Й. М. Сидорук закінчив лісогосподарський факультет і здобув спеціальність інженера лісового господарства.
З 16 квітня по 20 листопада 1951 року працював на посаді інженера лісового господарства Луцького лісгоспу Рівненського міжобласного управління лісового господарства. 20 листопада 1951 року наказом Рівненського міжобласного управління лісового господарства переведений лісничим Ківерцівського лісництва Луцького лісгоспу. З вересня 1953-го по березень 1955 року – старший лісничий Володимир-Волинського лісгоспу Волинської області. З 19 березня 1955 року по 15 травня 1985 року працює лісничим Горохівського лісництва.
У ці травневі дні надзвичайно тепло відгукується про нього Іларіон Маковський, котрому у студентські роки довелося проходити лісівничу практику у Йосипа Сидорука, писати дипломну роботу на матеріалі діяльності його лісництва. Іларіон Миколайович каже, що Йосип Матвійович був надзвичайно людяним і відданим своїй справі. Надзвичайно багато зробив для розвитку лісовідновлення та лісозаготівлі, не раз преміювався і нагороджувався грамотами і подяками, а ще обирався депутатом і членом виконкому Горохівської міської ради трудящих. Має срібну медаль Виставки досягнень народного господарства.
Серед нагород Йосипа Сидорука – медаль «За трудовую доблесть» (1966), орден Леніна (1972), грамота Президії Верховної Ради УРСР (1969), ювілейна медаль «За доблестный труд в честь 100-летия со дня рождения В. И. Ленина» (1970), тільки з війни жодної не приніс, хоч і не раз дивився у вічі смерті, був хоробрим і вірним українцем, жив для рідної землі. Разом із дружиною Наталією (1928) виховали двох синів Юрій (1955) і Андрія (1960), які й продовжили українську справу батька. Йосип Сидорук дожив до часу, коли Україна стала незалежною державою, про що триста літ мріяли усі українці. Задля неї він і трудився. Спочив у Бозі Йосип Петрович у 1999 році, лишивши по собі добрі справи і український родовід.
Сергій Цюриць,
Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства

Боєздатність. Оборона Донбасу: піт і кров

11196285_769604856486438_4949573978966751077_nНаша область будує 10 опорних пунктів у секторі «М» на Донбасі.
Насамперед, у прифронтову зону відправилися будівельники, роботу яких на місці координував депутат облради, гендиректор підприємства «Луцьксантехмонтаж №536» Ігор Чорнуха. А цими днями на Схід прибула велика група волинських лісівників.

Продовжити читання→

Покоління обпалене війною: Валентин Сулько – людина-легенда

Ветерани 94 Валентин СулькоЛегендою українського лісівництва називають Валентина Сулька. Він спромігся залишити по собі не тільки добру пам’ять серед колег-лісівників, а й велику кількість учнів, а ще один із найкращих в Україні начальних закладів – Шацький лісовий коледж, який тепер носить його ім’я. Він також із покоління, котре обпалила війна. І на його долю випала найтрагічніша сторінка – війна, полон, концтабори. Про це Валентин Васильович не любив згадувати, не писалося й в автобіографічних довідках цього учасника бойових дій, заслуженого працівника лісового господарства України.
Народився Валентин Сулько 27 березня 1919 року у м. Сміла Київської області. Трудову діяльність розпочав на Волині. У листопаді 1947 року його призначено лісничим Жиричівського лісництва Заболотівського лісгоспу. У 1950 році закінчив шестимісячні курси спеціалістів-практиків лісового господарства. Вступив до Львівського лісотехнічного інституту, який закінчив у 1959 році (спеціальність – інженер лісового господарства). У1960 році його переводять на посаду головного лісничого Ківерцівського лісгоспу. В 1963 році призначається директором Шацького учбово-дослідного лісгоспу та Шацького лісового технікуму, де і працював до березня 1980 року – до виходу на пенсію.
– За час роботи в системі лісового господарства зарекомендував себе висококваліфікованим спеціалістом, вмілим організатором, новатором лісогосподарського виробництва, – згадують про нього колеги. – З його ініціативи та під його керівництвом було відкрито Шацький лісовий технікум, створено його матеріальну, учбову і технічну базу.
За самовіддану працю, особистий вагомий внесок у розвиток лісового господарства В. В. Сульку у 1962 році було присвоєно почесне звання заслуженого працівника лісового господарства Української PCP. Він також нагороджений орденами Червоної Зірки (1964), «Знак Пошани» (1965) і Жовтневої революції (1971), ювілейною медаллю до сторіччя народження В. І. Леніна «За доблесну працю» (1970).
Помер В. В. Сулько в 1989 році.
У 1997 році Постановою Кабінету Міністрів України Шацькому лісовому технікуму присвоєно звання «Шацький лісний технікум імені В. В. Сулька».
На 50-річчя коледжу на вхідній алеї встановлено пам’ятний знак в’язню фашистських концтаборів, першому директору, лісоводу-легенді.
Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства

Із книги “Літопис Волинського лісу”: МИ ВІДЧУВАЛИ СЕБЕ ПОТРІБНИМИ!

Ветерани 38 Володимир Савич 1975Володимир САВИЧ (1925-2004), старший лісничий Луцького лісгоспу (1952 – 1953 рр.), головний лісничий Волинського обласного управління лісового господарства і лісозаготівель (1953 – 1957 рр.), директор Ківерцівського держлісгоспу (1961 – 1985 рр.), кавалер орденів та медалей, заслужений лісівник України. Продовжити читання→

Покоління обпалене війною: Фронтовика покликав ліс

Володимир Федорович Савич народився 10 серпня 1924 року в селі Слобода-Ялтушівська Барського району Вінницької області в родині службовця. З 1931 року по 1941 рік навчався в Ялтушівській середній школі. З 1941 року по березень 1944 року знаходився на окупованій фашистами території, частково працював механізатором Ялтушівської МТС.
В березні 1944 року його призвали в армію. Перебував на фронті в складі 131 полку 71 стрілецької дивізії 13 армії. До березня 1945 року був командиром відділення. В липні 1944 року отримав поранення і після лікування був демобілізований як інвалід війни.
З 1945 року по 1949 рік навчався в Київському лісогосподарському інституті, де отримав диплом інженера лісового господарства. З 1949 року по 1952 рік працював лісничим Плисківського лісництва Іллінецького лісгоспу Вінницької області. З серпня 1952 року по липень 1953 року – старший лісничий Луцького лісгоспу. З липня 1953 року по липень 1955 року – головний лісничий Волинського управління лісового господарства.
В 1955 році призначається тимчасово виконуючим обов’язки начальника обласного управління лісового господарства, де працював до жовтня 1957 року. З 1957 року по лютий 1961 року – заступник голови Волинської обласної планової комісії. З 23 січня 1961 року – директор Ківерцівського лісгоспзагу. На цій посаді пропрацював до виходу на пенсію –15 серпня 1985 року.
Був умілим керівником і організатором виробництва. Під його керівництвом лісгоспзаг Указом Президії Верховної Ради СРСР був удостоєний найвищої урядової нагороди – ордена Леніна. Колективу присвоєно почесне звання «Колектив комуністичної праці». В. Ф. Савич особисто брав активну участь у громадсько-політичному житті. Був членом партбюро лісгоспзагу, керівником комсомольсько-молодіжного гуртка політосвіти. Неодноразово
обирався депутатом Ківерцівської районної ради трудящих і членом Ківерцівського райкому КП України.
Під керівництвом В.Ф. Савича лісгоспзаг за успішне осушення лісових площ тричі був учасником Виставки досягнень народного господарства. А за механізоване проведення лісоосушення на площі 5600 га і за освоєння осушених площ під лісові та сільськогосподарські культури в 1965 році Ківерцівський лісгоспзаг Комітетом Виставки досягнень народного
господарства нагороджений дипломом II ступеня.
В. Ф. Савич за розробку і впровадження технологій комплексної механізації по лісоосушенню в 1964 році Комітетом Виставки досягнень народного господарства нагороджений срібною медаллю.
Був нагороджений медалями «За Победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг», «За боевые заслуги», «XX лет победы над Германией» (1965), «50 лет вооруженных сил Союза ССР» (1984), орденом Вітчизняної війни (1990). За ратну працю відзначений медалями «За доблестный труд» і «За трудові заслуги» (1967), ювілейною медаллю «За доблестный труд в честь 100-летия со дня рождения В. И. Ленина» (1970), орденом Трудового Красного Знамени (1971), медаллю «Ветеран труда».
У 1968 році йому присвоєно звання заслуженого лісовода Української PCP. З дружиною Євгенією Павлівною (1924) виховали доньоки Валентину (1950) та Ольгу (1954).
В. Ф. Савич помер у 2004 році.
У Волинському лісоуправлінні Володимира Федоровича завжди згадують добрим словом, цю пам’ятають передають молодим поколінням лісівників.
Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства

 

Слово про ветерана: Називав його другим батьком

У ці травневі дні з великою повагою згадую ветерана-фронтовика Володимира Савича. Від 1989 року мені поталанило з ним працювати в об’єднанні «Волиньліс», яке згодом реформувалося у Волинське обласне управління лісового та мисливського господарства. Одразу зауважу, це була людина надзвичайно високої культури. Він, якщо потрібно було, міг так сказати, що у п’ятах кров холонула. Звісно, з поміж тисяч людей, котрих я знав, він залишиться для мене видатним корифеєм лісової галузі, врівноваженим керівником. Я постійно відчував його батьківську опіку і підтримку, за що частенько називав другим батьком. А він багато чому мене навчив, допоміг по життю, залишив добрі спогади про себе, рідних, фронтових друзів. Не раз і не два пригадував фронтові епізоди: важко тепер повірити, але часто йшли у бій вкраїнські призовники з однією гвинтівкою на кількох солдат…
…Володимир Федорович ніколи не хвалився, що саме йому випало розбудовувати лісову галузь, формувати найперший управлінський апарат. Лише на одрі свого життя, розповів мені, як це було. Його направили на Волинь, де він фактично і зайнявся формуванням галузевого об’єднання. У центрі Луцька, мов сирота, на болоті стояло лише одне лісництво.. Туди й прибув фронтовик, щоб організовувати роботу спершу Луцького лісгоспу, а відтак і всієї лісової галузі, перемагати болота і бездоріжжя..
Олег Яворський, головний спеціаліст відділу лісових ресурсів ВОУЛМГ

 

Спогади ветерана: Від війни до війни – українська доля

DSCN1081Іларіон Миколайович Маковський – ветеран лісової галузі: закінчив Львівський лісотехнічний інститут, за розподілом потрапив до Казахстану, де став директором одного з лісгоспів, відтак Маліївського деревообробного заводу, близько 15 років очолював Камінь-Каширський лісгоспзаг, працював в облуправлінні, зараз мешкає у с. Прилуцьке Ківерцівського р-ну, депутат Прилуцької сільської ради.

Так починалася війна
…1939 рік. Я закінчив перший клас. Чутки на селі з кожним днем наростали і ставали все більш тривожними. Так, як на цей період Німеччина завоювала ряд країн, в Європі ішла війна. У селі раптово заговорили, що німець вже воєю з Польщею. Буквально через день моєму татові, як військовозобов’язаному (в польській армії він служив кавалеристом), прийшла повістка з’явитися на збірний пункт в м.Сокаль.
Тато зібрався і через день відправився на збірний пункт. Як розповідав потім, там відчувалася якась тривога, до певної міри паніка і, як виявилось, він вже був нікому не потрібний, тож тихенько зібрався і пішов додому. Село жило тривогою, а польська пропаганда по радіо, в газетах кричала: «Не дамо німцям ні п’яді землі, ні єдиного гудзіка».
Вже пройшло вісім-десять днів війни і біля села під лісом сів польський літак. Ми дітлахи побігли, щоб подивитися на літак, а в цей час льотчики обкладали його гіллям. Літак обкладений гіллям простояв деякий час, а під вечір полетів.
Буквально на десятий-одинадцятий день війни через село пройшла військова польська частина, орієнтовно близько сотні чоловік. У сусідньому селі селяни їх обезброїли. Офіцери і солдати без будь-якого спротиву віддали зброю. Селяни їх відпустили, оскільки вони говорили, що відступають у напрямку Румунії.
Вже на тринадцятий-чотирнадцятий день війни до села вступає похідним маршем з духовим оркестром радянський піхотний полк. Червоноармійці без зупинки під марш духового оркестру проходять через село в напрямку міста Соколя. Щоб подивитися на маршируючих солдатів зібралося багато селян. Для нас, малюків, було дуже цікаво бачити живих музикантів духового оркестру, а також солдатів, які марширували. Цікавість ще більше посилилася, коли побачили, що всі солдати через плече одіті в хомути, а ноги обмотані ганчірками. Пізніше старші чоловіки, котрі служили в українській армії, розповіли, що це не хомути, а згорнуті шинелі, на ногах – обмотки. Така форма. У такому спорядженні вони воювали в 1914-1917 роках.
У селі одразу ж була встановлена радянська влада, а ми дітлахи, щоб продовжити навчання, пішли до школи. Запам’ятався перший день навчання. На майданчику біля школи нас, дітей, зібрали разом із батьками і почався мітинг, на якому прибулі цивільні і військові багато говорили про соціалізм і комунізм, говорили, як ми тепер заживемо по-новому і багато. До нас школярів підійшов дядя в цивільному, почав роздавати цукерки-подушечки і печиво. Перед тим він виступив перед нами-школярами, а ми стояли в шерензі, і сказав, що ці подарунки він передає особисто від батька Сталіна – вождя всіх народів.
З приходом радянської влади в селі був відкритий державний магазин, де основним товаром були сіль, сірники, керосин і горілка. Взуття, манафактури і одягу майже не було і, коли ці товари привозили до магазину, щоразу утворювалася велика черга: кожен хотів купити щось із товарів.
В селі за Польщі була початкова школа, в якій заняття проходили в дві зміни, а навчалися разом 1-4 класи і 2-3 класи. З приходом радянської влади до села був направлений ще один вчитель, а щоб заняття проходили окремо в кожному класі в моїх батьків забрали половину хати, де організували навчання 1 і 2 класу в дві зміни.
В селі посилювалися різні чутки, що будуть куркулів вивозити в Сибір. Почалося цькування. З сусідніх і навіть з нашого села вже дорослі хлопці, сім’ї яких цькували, почали втікати за Буг. Для переправи через річку Західний Буг була створена ціла система, при допомозі якої вдавалося нелегально переходити кордон, який проходив по річці Західний Буг.
Пішло нове життя. Представники влади почали розповідати про щасливе життя у колгоспах, але в моєму селі до початку війни з німцем колгоспу так і не вдалося створити.
За кілометр від села, де раніше був панський маєток, розташувався гаубичний полк. Часто-густо солдати в селі і за його межами проводили навчання, тягали котушки з телефонними дротами і по телефону про щось розмовляли, що для нас дітлахів було дуже цікаво.
Мій батько і ще ряд селян-мужчин працювали на спорудженні залізобетонних дзотів вздовж кордону по річці Західний Буг.
Як потім стало відомо, це були величезні залізобетонні споруди, заховані під землю. Зверху знаходилися тільки башти із бетону, з яких можна було стріляти, а під землею – приміщення для проживання до взводу солдат. Вони були призначені для довгострокової оборони. Товщина залізобетонного перекриття зверху була до 1 м. Робітників кожної суботи ввечері привозили додому, а в неділю ввечері вони знову вирушали на роботу. Тато за весь період ніколи мені не розповідав, що він робить.
У червні всіх молодших резервістів, які служили в польській армії, на три місяці забрали для перепідготовки в Червону армію. А в селі по бездротовому телефону поповзли слухи (кума переказувала кумі), що хлопці, які втекли за кордон, передали, що 24 червня розпочнеться війна. За кілька днів у магазині не стало солі, сірників, мила, керосину, не кажучи вже про інші товари.
Субота, 21 червня 1941 р. Тато приїхав з роботи. Мама розчинила тісто і, як завжди, готувалася недільного ранку спекти хліб і пироги. 22 червня мама встала вдосвіта, щоб спекти хліб і пироги, але почула сильну гарматну стрілянину. Розбудила тата і мене, каже: «Напевно почалася війна…»
Ранком, десь біля 6-7 години із містечка Тартаків через наше село побігли євреї. Спочатку по одинці, а згодом цілими сім’ями.
У перший день війни було безхмарне небо, дуже тепло.
Десь біля 10 години ранку гаубичний полк, що знаходився за 1 км від села, став окопуватися між селянськими будинками в одній долинці. Невдовзі у небі почувся гул, це з’явилася німецька рама. Над місцем, де солдати копали окопи для гаубиць, цей розвідувальний літак випустив кілька червоних ракет і полетів. Після цього одразу ж, не зробивши жодного пострілу, гаубичний полк знявся і від’їхав від нашого села десь на кілометрів чотири. Там у ярочку між селами Фусів і Торки червоноармійці були оточені німцями. Всі гаубиці, тракторні тягачі ЧТЗ-60, амуніція були залишені. Частина солдатів втекла, та більшість потрапила у полон.
Потім, ми хлопчаки, мали можливість понаносити додому пороху в мішечках, а трактори згодом розібрали селяни. Особливо користувалися попитом мідні трубки. Десь біля 13 години дня німецькі солдати на мотоциклах і роверах появилися на одній із вулиць за річкою. Дітлахи і дорослі вийшли на пагорб біля церкви (300-350 м з протилежної сторони), щоб подивитися, як вони їдуть. Солдати помітили, що біля церкви зібралися люди, зупинили мотоцикли і почали по нас стріляти з кулемета. Усі перелякалися і побігли до нашої хати, оскільки вона стояла біля церкви, і поховалися у мурований льох.
Десь взявся сусід у формі червоноармійця, який був на перепідготовці і також прибіг до нас у льох. Жінки швиденько переодягли його в цивільний одяг. За якусь мить до села на автомобілях в’їхали німці. Зупинилися біля церкви, на протилежній від нас вулиці. Ми вийшли з льоху. Біля нашої хати вже стояли німецькі солдати. Були добре обмундировані, із закоченими по лікті рукавами. Майже у кожного на озброєнні був автомат. Мама дуже переживала, щоб солдати не зайшли до хати, оскільки в тій половині, де була школа, висіли портрети вождів.
А через село по одній із вулиць йшли і йшли великі автомашини із солдатами і озброєнням. На одній із них був закріплений дирижабль, який нісся слідом у повітрі.
Цього дня я вперше у житті побачив насильницьку смерть. Один німець привів сім євреїв-мужчин, вистроїв їх у шеренгу і двічі вистрілив по них із карабіна. Всі вони попадали. Інший солдат із пістолета став добивати тих, котрі ще подавали ознаки життя. Всіх їх поховали потім наші сільські люди.
Тим часом під’їхала польова кухня, солдати присіли у садочку, стали обідати. Ніхто не почув пострілу, та один солдат був смертельно поранений. Його німці в цьому садку над дорогою і похоронили, насипали могилу, поставили березовий хрест.
…А німецькі війська ще цілі сутки йшли на Схід.
Іларіон Маковський.
(Далі буде).
Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства