Ми вже висаджуємо ліс. Долучайтеся до реалізації програми Президента «Зелена країна»!
Олександр Кватирко: «Розглядаємо мисливство як напрямок розвитку туристичного потенціалу країни»
Ліс для продажу: все про заготівлю деревини та її реалізацію
Господарський, туристично-рекреаційний та соціальний потенціал лісових доріг

Бережники лісу: Світязький Турич

SONY DSC

Що у Світязі живе незвичайний лісничий, дізнався від директора Шацького Національного природного парку Володимира Захарка.
– Таких майже не зосталося! – мовив Володимир Володимирович, завертаючи до контори ШНПП. – Зараз у цьому переконаєтесь.
Віктор Михайлович вже чекав нас в альтанці. Був у формі. Задумано дивився, як сонячні промінці гуляють у кронах дерев. Може й обдумував свої літа. Бо на моє прохання одразу й почав розповідати: «Народився 19 серпня 1951 року в селі Острів’я Шацького р-ну. Ходив до місцевої школи, страшенно любив читати – при лампі, до пізна! Теперішнім дітям це важко збагнути. А коли батько прикручував гніт, виручав ліхтарик – під ковдрою історії сприймалися ще романтичніше. Але не лиш грамоту засвоював хлопець, рано взявся за косу, клав покіс, як дорослий, косив жито й сінокоси. Та найбільше любив рибалити і збирати гриби. А ще сім’єю ходили по чорниці і лохачі, журавлину і брусниці. І кору, як кажуть, «драв», щоб заробити копійку на обновку. А у весняне розводдя з картузом разом із такими ж сільськими бідаками обходив болота, збираючи качині яйця. Сім’я була велика – батько, мачуха (рідна мати трагічно загинула, коли був ще малим), четверо дітей від першого батькового шлюбу – він, Віктор, брати Михайло, Микола і сестра Галя, від другого – Марія, Оля і Юрко. До сьогодні пам’ятає всі заготівельні ціни. Так день при дні не лиш вчився виживати, а й пізнавав рідний край. І весняну велиководу, що рвала дороги й озерні береги, і льоди-кригу, по якій, як по небу, можна обходжувати спину озер, річечок, непрохідних боліт, шукаючи пригод і звіра.
– А як так сталося, що ви обрали фах лісівника? – дивлячись у примружені спокійні очі, питаю чоловіка.
– Мій старший брат після школи вступив до Шацького лісного технікуму, він тільки но відкрився і був дуже популярний серед сільських хлопців, – Віктор Михайлович сяйнув навстріч поглядом, здвигнув пшеничною бровою. – Після першого ж курсу приїхав до нас із однокурсниками. Усі у формі, з кокардами на кашкетах. Хоч і бідні тоді були роки, але директор Валентин Сулько намагався усіх обути й вдягти у лісівничу форму, що принаджувала не лиш дівчат, а й хлопчаків. І я пішов слідами старшого Миколи.
Вчитись у технікумі було цікаво. Місцеві хлопці народжувалися лісівниками. Тож не дивно, що після технікуму їх сміливо кидали у найромантичніші місця – у тайгу. Так опинився у Новосибірську. Працював помічником таксатора Західно-Сибірського лісовпорядкувального підприємства. Про це можна романи писати, як молоді випускники Шацького лісного технікуму виживали у тайзі, по черзі у мороз рубали кількасотлітні кедри, ялини, дуби… Мороз і робота поліщуків не лякали, але до них прискіпалося місцеве ДТСААФ з вимогою, щоб ішли учитися на танкістів. А танкістами хлопцям бути не хотілося і вони поверталися у рідний край. А там і Армія наспіла. У 1972 року призвали хлопця на строкову. Учебка під Москвою. Військові полігони Тілімба і Капустин Яр Читинської області. Відтак був Миколаїв, солдат переодягли у цивільне, посадили на корабель і повезли до Єгипту. Тут і служив – Александрія, Асют і Каїр: охороняли Асуанську ГЕС, були ж ракетчиками.
– Чи не снилося Полісся? – мабуть невпопад я спитав чи зачепив якусь болючу струну, бо у сивого чоловіка зблиснула в очах сльозинка і голос затремтів-стишився, а я вдав, що не помітив, став розповідати про свій університетський досвід спілкування з сирійцем і палестинцем – ми жили один час в одній гуртожитській кімнаті. І лісничий усміхнувся, згадав єгиптян, як навчав їх ракетниї справи, прицільно стріляти у старий літак, якого тягнув на тросі тягач. Зізнався, що там з’явилася перша сивина і медаль «Воинского долга ІІ степени» відМухаммада Анвара ас-Садата – тодішнього президента Єгипту.
«З чистого срібла! – додав. – Навіть проба вказана».
Після Єгипту дослужував ще кілька місяців в Амурському краї. Звідти на крилах прилетів до рідної домівки й одразу – на роботу. Працював майстром лісу, пожежним сторожем Ростанського лісництва, а тоді колишнього ракетчика, що мав срібну медаль єгипетського президента, Валентин Сулько направив до Львівського лісотехнічного інституту.
– Жив в одній кімнаті із Степаном Пащуком, що потім став головним лісничим ДП «Маневицьке ЛГ», відтак директором Черемського природного заповідника, – згадує з усмішкою. – Були романтиками й верхолазами. Після лекцій хлопці – до дівчат, а ми з Степаном – формувати крони вуличних насаджень: обрізаємо дерева на нашій вуличці, лазимо без страху. Нас це захоплювало.
Був ленінським стипендіатом, сватали в аспірантуру. Але навіть, маючи іменну стипендію, виживати сільському хлопцю було важко, тож молодий інженер лісових культур повернувся до рідного краю. Працював майстром цеху у Ростанському лісництві, старшим інженером-економістом Шацького учбово-досвідного лісгоспзагу, у 1978 році прийняв Світязьке лісництво. З тих пір тут і працює.
– А де знайшли свою половинку? – цікавлюся.
– Раз впала в очі, як ходив до лікарні, – усміхнувся спогадам. – Другий раз –на пошті. Зайшов по справах, а тут крик: «Виграла!» Оглянувся, а це ж та сама незнайомка… Карбованця виграла. А потім хтось із світяжанців попросив машину, щоб весілян у сусіднє село одвезти. Чого ж не відвезти? Там знову її зустрінув, навіть потанцював. А верталися назад, шофер передоручив мені кермо і вона опинилася поруч. Від гаража йшли через парк і… вже добре познайомились. Ольгою Тихівною її звати. Вчителька початкових класів. Зараз на пенсії. Нажили двох дітей – син Віталій закінчив Шацький лісний технікум і Український національний університет, має трьох дітей, працює науковим співробітником Шацького НПП, дочка Ярослава після закінчення Шацького лісового коледжу вступила ще до Національного аграрного університету, захистила магістерську магістр, також молодший науковий співробітник ШНПП, зараз у декретній відпустці, вчора один рочок її Романчику сповнився.
Ось так і переповів своє сиве життя. Шістдесят три роки прожито!..
– Він і це лісництво будував, – мовив директор.
– І не тільки контору, а й гараж, господарські приміщення, – уточнив лісничий. – Навіть на оперативки їздив ледь не щодня у райстройконтору. Вибивав-клянчив матеріали, а будували з лісниками. Самі. Та тут була прірва, стільки піску завезли. І фундамент заливали, і цеглу клали, і бальки втягали та крокви зводили, крили.
У 1984 році утворився Шацький природний парк і Світязьке лісництво перейшло у його підпорядкування. Лісничому Віктору Туричу не раз і не два пропонували підвищення по службі, кар’єру партійного і державного апаратчика, сватали головним лісничим у лісгоспи інших районів, та він лишився вірним Світязю.
… Старенькою «Нивою» об’їжджаємо лісові угіддя Світязького лісництва. Час од часу зупиняємося і Віктор Михайлович розповідає про дерева, історію їх появи, про майстрів, що бережуть і доглядають це диволісся. В урочищі Гори став показувати сосни, які відвели під вирубку. Наступного року тут пройде прохідна рубка. Усі деревця ретельно помічені: однією зарубиною – на ділову деревину, двома – на півділову, трьома – на дрова. А там кора протесана на долоньку – позначили межу рубки.
Я обдивлявся ліс… Важко рости соснам на цих пісковиськах, та він, як і поліський люд, вперто чіпляється корінням за землю, а кроною тягнеться до неба, вчиться дружити з вітром і дощами, зорями, місяцем, сонцем. Світяжці свій ліс у кривду не дають. Був такий час, що занадились крадії. Стало відомо це лісівникам, та все ж попередити незаконні рубки не вдалося. Але світяжці зробили рейд по селах і конфіскували лісоматеріали, на які не було документів. Раз і вдруге. І перестали красти…
– Це єдине лісництво, де дрова з просіки забирають тільки після того, як закінчать рубку, – мовить директор ШНПП Володимир Захарко. – Навіть якщо дерева впаде од вітровалу, його ніхто не зачепить.
І густота насаджень, і підлісок, навіть цілющі трави-зела, багна, ягідники, грибні шапки усіх кольорів і мастей вражають. Здається, цей ліс живе без страху, що до нього прийде сокирка чи пила.
– Не піднімай на ліс руку, він послужить сину і онуку! – ніби чує мої думки світязький Турич. – Ми ліс не рубаємо, ми його доглядаємо і бережемо.
З хвилюванням походжав біля двохсотрічної сосни. О, то велетуха! Ми всі троє прихиляємось до шорсткої кори – мов до батьків наших батьків. Ні ж бо, дідів наших дідів. Що їй двісті років, це довів професор Національного університету України ще вісім років тому, спеціальним пристроєм викрутивши із дерева пряму до серцевини.

SONY DSC
– Їй 208 років, – каже протяжно. – Вона могла бачити самого Наполеона, що йшов із військом на Москву.
Поруч ще гурточок таких же красунь. Стоячи біля них, думаєш про сиву давнину. Бо ж ростуть сосни обабіч прадавнього лісового тракту, що в народі називають «ратенкою». Ця непримітна лісова дорога тягнеться від Західного Бугу до Ратна, можливо, саме по ній ішло військо Наполеона, точніше одна з його армій під командуванням генерала Тормасова. Біля цих, тоді ще маленьких сосонок, гарцювали коні, чувся брязкіт зброї. У Першу світову соснам було вже під сто… І теж начулися войовничого гуку. А Друга світова вже зосталася у пам’яті місцевих поліщуків конкретними переказами. Кажуть, українські повстанці, які квартирували неподалік, дізналися, що на картах вермахту нанесена лісова дорога, якою мають іти німецькі солдати. Хлопці засадили її молодим ліском, чим збили з пантелику педантичних німців. З гордістю показував Світязький Турич і плюсове дерево за №124/12. Пряме, як струна. Без сучка-задоринки, тільки під самісінькою хмарою – зелена шапка.
– Ось такі дерева росли у нашім краї, – каже. – Вирізали у післявоєнні роки їх на відбудову Харківської і Сумської областей.
Побували того дня біля знаменитих Ріпицького та Великого боліт, біля витоків Прип’яті в урочищі Дубовець, біля лісового розсадника, яке стереже від кіз справжнє опудало та бляшані брязкальця: там зеленіють, мов жито, сіянці сосни і ялини.
– Брат Микола привіз із Карпат, – мовив. – Цікаво, як вони поведуться у нашім поліськім краї!…
В одній з посадок показав яснозелені свічі модрини – чи не вдвічі обігнали соснову зеленавість. Здивувався, побачивши кривого дуба, а він: «Хлопці хотіли зрубати, а я заступився: «У лісі дуб зайвим не буває…». О, як я його полюбив за ці слова. Кривий дуб у лісі – найбільша знахідна для майстра пензля чи поета. Багато ж навіть лісових вчених давно вже ростять не ліс, а високорослі сірнички – бальки-крокви, а тепер вже палети. Якби навчилися вирощувати доларові купюри, євро чи московські рублі, ростили б…

SONY DSC
Ми раювали у цьому історичному лісовиську, де колись давно-предавно воїни короля Ягайла полювали на турів, зубрів, ведмедів, лосів, оленів, кіз, дрібну дичину, засолювали їх у бочки і сплавляли по ріках на харч війську, що готувалося зітнутися лобами із тевтонськими рицарями. Нема тепер ні турів, ні зубрів. Мабуть, вже і серед лісівничих приостанній Турич ходить лісами. Сивочолий Турич з пшеничними бровами, примруженими журливими очима.
– А ви письменника Віктора Лазарука знаєте? – запитав несподівано і мене. Я знав. – У своєму романі «Світязь» він згадав про мене і про мого сина. Змережив тут стежок немало цей поліський Дон-Кіхот…

IMG_2847
Ліс загравав до нас: заманював на мохи білим грибом, у соснячки – маслятами, у хащі – опеньками. Я все сумлінно фотографував. Таких грибів треба шукати, а ми їх обминали. Ми дивилися ліс. Він дивовижний. Мені здалося, що Віктор Турич позиркує у далеку будучину і бачить двохсотрічні бори, діброви і пущі, але лісничий став розмірковувати про гаї. Полісся без беріз – мов весілля без дівчат. Кожен поліщук захоплюється їх красою, а Віктор Михайлович несподівано почав говорити, як берези, мов дівчата хлопців, переганяють у розвитку сосняки та дубину й од них потрібно рятувати менш швидкоростучі цінні лісові насадження, але коли бір чи діброва увійде у силу і їм буде по дев’яносто-сто літ, берези вже будуть старими-престарими бабульками…
А там, при болотах, пригадав дитячі походи за журавлиною і пожурився, що меліорація не завжди себе виправдовувала – зникає червона ягода поліських боліт. З роздумуванням говорив про бобрів, їх загати-перегати, підкопи доріг, затоплення вільхових насаджень, що облюбували болотисте пониззя.
– При великій воді вони більше місяця не протримаються, почнуть всихати! – журився й оповідав, як доводиться розкидати боброві загати, а вони через день їх відновлюють. І те змагання не знати з якого боку все впертіше і впертіше.
– То що ж робити з бобрами? – перепитую.
– Ніхто не знає, що з ними робити, – мовить роздумливо. – Але й лісу шкода. Жаль, як всихають вже майже стиглі деревостани. Але в нас національний природний парк – ні бобрів бити, ні дерев різати не можна.
Світязькі ліси зараз може найближчі до первозданних. Принаймні, хоч якийсь слідок-стежа проглядається… І варто погодитись із директором Шацького національного природного парку Володимиром захарком, що її топче-оберігає Світязький Турич. Мабуть, не останній. Бо ж познайомився із його патріотичним сином – котрого Віктор Лазарук назвав молодим Туричем. І вже росте двоє онуків – Назарко і Роман.
…Вертали з диволісся хоч і без грибів – мішків десять могли б назбирати, зате з погідним умиротворенням. Вже у дворі, ген-ген насамкінець, Віктор Турич несподівано підвів мене до криниці і простягнув кухлик води: «Круги на колодязь Ваш тато мені робив!..»
Сергій ЦЮРИЦЬ.

Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.SONY DSC
На фото: мандрівка лісовими угіддями Світязького Турича.

 

 

Ліс – школа життя

на лісосіці 1958 р.Ліс – школа життя
Десятками, століттями проходять роки. З плином часу, як і належить, багато що змінюється, модернізується, набуває нових значень, а несучасні речі та минулі моменти життя зостаються позаду, губляться у забутті. Тільки ліс на цій землі стоїть, шумить, росте, лишається таким, яким створив його Творець і призначив для людей. Столітні мовчазні дерева, які, здається, бачили на своєму віку багато, таять у собі незвідані сторінки історичного минулого. Споконвіку ліс допомагав людині, беріг від ворога, давав житло, годував. А ще у лісі працювали віддані природолюби, справжні трудівники, захисники зеленого народного багатства. Ось уже сім десятків років державне підприємство «Любомльське лісове господарство» об’єднує лісівників-подвижників, які трудяться для слави рідної землі.
Любомльський край має славне минуле. Його відлік починається від часу, коли у ХІІІ столітті древній Любомль вразив своєю красою князя Володимира Васильковича, який був розбудовником міста. Про його князювання, захоплення та розкіш тутешньої природи згадано у Галицько-Волинському літописі. Сюди він завжди прагнув, тут відпочивав душею і знаходив спокій від державних справ. Ось одна із цитат: «Володимир же приїхав із Раю в Любомль. Тут же він і лежав усю зиму в болісті своїй, розсилаючи слуги свої на лови, бо й сам він був ловець добрий і хоробрий: ніколи ото до вепра і ні до ведмедя не ждав він слуг своїх, аби йому помогли, а скоро сам убивав усякого звіра. Тим-то й прославився він був в усій землі, що дав був йому Бог щастя не тільки лиш в одних ловах, але й в усьому за його добро і справедливість». Отож ця територія здавен була оточена прекрасними лісами, багатими на звірину, і про цей розкішний край подивований князь сказав: «Любо мнє», і відтоді названо місто – Любомль.
У книзі лісовпорядкування, яке проводилось на території Любомльського держлісгоспу, зазначено, що підприємство було утворене у 1939 році після визволення західних областей. Щоправда, більше ніяких документальних підтверджень не знайдено. Перші ж документи (Наказ №1 по лісгоспу) датовано 30 липня 1944 року. Підписаний він директором на прізвище Вишневецький. На жаль, ініціали не вказані. У той час видано 12 перших наказів про прийом на роботу інженерно-технічних працівників, лісничих, лісників, робітників. Любомльський лісгосп підпорядковувався Волинському теруправлінню лісоохорони і лісонасаджень. У 1959 році на базі Любомльського лісгоспу був організований Любомльський лісгоспзаг згідно з наказом головного управління лісового господарства і лісозаготівель при РМ УРСР від 30.11.1959 р. Певно, що найважче було у повоєнний період відновлювати, розбудовувати та розвивати підприємство. Багато праці вклали перші директори лісгоспу: Максим Федорович Петровський (1951-1966 рр.), Василь Іванович Навроцький (1966-1984 рр.), Олександр Хомич Чалайдюк (1984-2000 рр.).
Розлогою була територія, яку займав лісгосп у роки розбудови, а це теперішніх два райони, у його підпорядкуванні були 7 лісництв, лісокомплекс, де знаходились цехи переробки і нижній склад, консервний цех, буддільниця, хімдільниця, цехи із переробки хвойної лапки, столярний цех, автотракторний парк, ремонтно-механічна майстерня, підсобне господарство, де тримали ВРХ та свині. Щоденна робота, важка, клопітка, завзята, щоб підприємство набирало і не втрачало обертів, а, отже, великого державного значення, аби було серед передовиків, відзначалось новими пошуками і знахідками у виробництві. Утім, робота – це не лише будні, ретельне виконання завдань, а й цікаві вируючі дні із пригодами, тісне спілкування з колегами, пізнавання самого насиченого буднями життя. Своїми спогадами ділились ті, хто віддав роки молодості, досвіду на благо лісовому господарству. Для нас, молодих, це пізнання багато чого нового, повчального. Спонукає до роздумів і те, що попри нелегкі часи перебудов і розбудов, велике виробниче навантаження ніхто не скаржився на складність життя та праці. Зізнаються ветерани лісової галузі, що «задач було ого-го, але з усмішкою роботу робили, а не як зараз – часто з-під «батога», тож і працювали з охотою, старанно, і на відпочинок та дозвілля часу вистачало.
Роботи не боялись
Микола Мойсейович Сахарук у 1970-му очолив Любомльське лісництво і пропрацював лісничим до 1993 року. Як було не стати лісівником, коли щоліта канікули проводив у лісництві, живучи на кордоні, де працював батько. Малим хлопчаком бачив працю у лісі, спостерігав за батьковими кроками, як вирощував сіянці, як глядів ліс від крадіїв. Після школи Микола Сахарук вступив у Львівський лісотехнічний інститут, відслужив в армії і повернувся у рідний край. Лісничим Микола Мойсейович був ретельним, так поважно і розповідає: «Роботи було багато, плани великі, здавалося, як впоратись. І рубок догляду, і культури щороку садили по 120 гектарів – ліс відновлювали, і побічного користування чимало – заготовляли лікарські рослини, хвойну лапку, яблука, багато всього. При лісництві був свинарник – до ста голів поросят, цех переробки, де ящики для консервного цеху збивали, пасіка, теплиці. Але роботи не боялись, були молоді, здорові, енергійні. Людей вистачало, бо всі тоді працювали. І відпочивали дружно».

Знайшла свою долю в Україні
36 років пропрацювала у лісгоспі Ганна Іванівна Кравчук. Вона – білоруска, уродженка села Лозов Гомельської області, але вступила у Кременецький технікум і, здобувши спеціальність техніка-лісовода, прийшла працювати у 1966 році в Гущанське лісництво. Тут знайшла свою долю, вийшла заміж, так і поріднилася з українською землею. Невдовзі приступила до роботи на нижньому складі – маркувальником і, як жартома розповідає, «десять літ кланялася до кожного «бревна», і на сонці стояла, і в дощ, і в мороз на естакаді…» «Отоді і керувати, і гострих словечок навчилася», – підтримує жартома її розповідь чоловік Микола Вікторович, військовий, який, як каже з любов’ю, «без своєї половинки – ніяк і нікуди». Директор лісгоспу Василь Навроцький забрав беручку та енергійну Ганну у контору лісгоспу секретарем-друкаркою. Ганна Іванівна, теж, жваво пересипаючи спогади колоритними фразами, згадує: «Я ж, кажу, не вмію друкувати, а Василь Іванович мене по плечу поплескав і так поважно: «Научимо!» – каже. Отак двадцять з лишнім років друкувала. Як сіла в приймальню, як нанесли мені тих бумаг із різних відділів, страшне скільки, я повільно пальцями ворушу-ворушу, до десяти вечора спочатку сиділа. Та й потім, як освоїлась, під час звітів мусила працювати і в суботу, і в неділю… І днюю, й ночую. Вони ж усі гори понакладають і просять – скоріше-скоріше. І за границю як стали відправляти ліс, то на таможню документів треба було тьма. Старались, виконували плани, були передовиками, на больнічне тоді було не піти, було і кашляю, і чхаю, а працюю. Болєзнь, то таке – основне ж робота. Але було й інтересно, весело. Забирали нас в колгосп на картоплю, сінокоси, на хміль, ми ж молоді, потім відпочинок, і окрошку варили, сміялись, веселились…»

І майстер-підривник, і винахідник

Михайло Пилипович Самолюк (1)..Невідомою нам, сучасникам, професією володів Михайло Пилипович Самолюк: майстер-підривник. Він, до речі, – наш ветеран Великої Вітчизняної війни: залишився з партизанів одним на весь район. Завдання і секрети своєї роботи 87-річний Михайло Пилипович, який керував бригадою підривників, відкриває нам захоплено: «Ми заготовляли пньовий осмол. Починаючи з літа і до морозів підривали пні вибухівкою, а потім здавали їх в Шацьк, Ковель, Ратно. З них виготовляли скипидар, деревне вугілля, каніфоль. За цією цінною сировиною стояли черги машин, це була прибуткова справа. І пні потрібні були не абиякі, а ті, що стояли по сто літ. Взагалі, бригада наша була на всі руки, бо крім підривних робіт, зимою – різали ділянки, весною – сік із беріз точили, здавали тоді найбільше соку». Михайло Пилипович був ас у своїй роботі, адже на його лісові підривні роботи приїжджали подивитися і повчитися навіть із Києва. І в цій нелегкій і небезпечній діяльності здобув він 8-ий найвищий розряд. Адже, як виявляється, до цього ще пройшов курси у далекому Магадані та склав найкраще іспит: там задали йому 20 питань, на 18 з яких він відповів правильно. Тут треба добре знати і вміти розраховувати, тому Михайлу Самолюку із молодості, де б він не був – у Магадані чи на шахті в Нововолинську, – довіряли найскладніші роботи. Показує не без гордості співрозмовник чимало почесних грамот, якими був нагороджений за успішне виконання планових завдань, передових методів заготовки пньового осмолу, внесення рацпропозиції. Адже не просто працював, виконував свою роботу, а й був у своєму ділі винахідником, шукав шляхи кращого і якіснішого виконання. Зокрема, у підривній роботі замість вогняного паління, запропонував підривати за допомогою електрики. Переконав, що так ефективніше.

IMG_0131

Піввіку у лісгоспі

Андрій Дорофійович Півнюк
Андрій Дорофійович Півнюк прийшов у лісгосп у юному 23-річному віці в 1967 році. Працює тут і до нині. Спочатку їздив на лісовозі, згодом став водієм автобуса. Пригадує, як багато тоді було працівників: усіх мусив на шосту ранку забрати з сусідніх сіл і завезти першу зміну на роботу. Потім – на дев’яту годину, тоді – другу зміну привезти, а після дванадцятої ночі ще порозвозити по домівках. «Раненько з дому виїжджав, пізно повертався. Та весело було, усі молоді, бадьорі, жартували між собою». Як голова профкому у вихідні Андрій Півнюк возив колектив на екскурсії по містах України, до сусідньої Білорусії. Пізніше очолював автоколону, слідкував за технічним станом автомобілів та вчасним виконанням графіка виїзду у ліс. Після виходу на пенсію став механіком. Ось уже майже піввіку свого життя Андрій Дорофійович у цьому підприємстві, яке стало і його школою досвіду, і улюбленою справою, і колом товаришів за інтересами, і його другою домівкою. Правдиво сказав професор лісокультурної галузі Павло Вакулюк: «Ліс – школа життя, яка допомагає людині виявити, хто вона є насправді, на що здатна».
Люба Хвас,
прес-секретар ДП «Любомльський лісгосп».
Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.
На фото автора:

Водій Любомльського лісгоспу Оніщук, гол. лісничий Скрипник, інженер л.г. Дроздович Ярослав , контора лісгоспу

 

Відмінник-ветеран

IMG_0003

Сергій Редько – знаний український лісовод, відмінник лісового господарства України. А розпочинав свою лісівничу кар’єру із Шацька, де народився, закінчив школу і вступив до щойно створеного лісного технікуму. На поклик першого директора Валентина Сулька разом з іншими студентами розбудовував альма-матер, було навіть так, що водив лісовози. Закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Працював у різних районах Волині, був директором Володимир-Волинського та Луцького лісгоспів, очолював відділ лісового господарства ВОУЛМГ, звідки й пішов на заслужений відпочинок. Але непосидючий «професор лісівничої справи» і зараз цікавиться роботою лісівників, консультує колег, ділиться набутим досвідом із молоддю. Ось і цього разу, завітавши до Інформаційно-екологічного центру ВОУЛМГ, на моє «Про Вас час книгу писати», скромно переводить розмову на злободенні теми сьогодення, при цьому не забуває наголосити: «А писати потрібно про лісокультурниць, майстрів, лісничих. Це завдяки їм маємо доглянуті ліси. Якщо хто і вартий книг, так це вони!..» Сергій Андрійович дорожить їх працею, уміє шанувати садівничих лісу.
Сергій Цюриць,

Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.

На фото Сергій Редько.

IMG_0054

 

Зустріч із журналістами

SONY DSCВже традиційно напередодні професійного свята – Дня працівника лісу в Інформаційно-екологічному центрі ВОУЛМГ відбуваються зустрічі мас-медійників з керівництвом Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства. Цього разу з журналістами спілкувалися начальник ВОУЛМГ Василь Мазурик та його перший заступник Сергій Шеремета.
– На цей час лісівники Волині вже заробили 318,7 млн грн, – повідомив Василь Васильович. – За минулий рік ця цифра складала 300,5 млн грн..
Очільник волинських лісівників визнав, що на темпи лісогосподарювання суттєво впливають події на Сході України.
– Якби не війна, ці показники були б значно вищі, – наголосив Василь Мазурик. – Для потреб зони АТО ми вже перерахували понад 880 тис. грн. Активно підтримуємо волонтерський рух, допомагаємо технікою, продуктами, купуємо обмундирування, бронежилети, заправляємо автівки пальним. Ось і сьогодні прямо на передову до окопів поїде вантаж із продуктами харчування та усім найнеобхіднішім для наших солдатів. Також для будівництва бліндажів та укріплень заготували 825 кубометрів деревини, перші вагони вже пішли у пункти призначення.
Власні кореспонденти газет «Урядовий кур’єр» Валерій Мельник, «Голосу України» Микола Якименко, «Експресу» Людмила Приймачук, незалежний журналіст Петро Чечелюк, заступник редактора газети «Сім’я і дім» Оксана Головій та кореспондент інтернет-видання «Волинь Post» Олена Лановенко цікавились широким спектром проблем – від останніх лісових тенденцій і господарських показників до нововведень і змін, що відбуваються у галузі. Йшлося також про вирощування, догляд, охорону лісових насаджень, модернізацію лісопереробних комплексів і придбання сучасних тракторів, автомобілів, маніпуляторів, зароблені кошти, сплату податків та зарплатню працівників, кредити, плани і перспективи. Всі визнали, що такі зустрічі надзвичайно корисні для обох сторін. Мас-медійники привітали лісівників з їх наступаючим професійним святом, Василь Мазурик запросив пресу на урочисті збори до Дня лісівника, що відбудуться в актовій залі ВОУЛМГ о 14.00 19 вересня ц. р.
Сергій Цюриць,
прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.
На фото автора: під час зустрічі із мас-медійниками.

SONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSC

Лісівники Волині запустили нову лінію з виробництва пелетів

SONY DSCSONY DSCУ ДП «Ківерцівське ЛГ» (17.09.14) вступила у дію нова лінія по виготовленню пелетів. Багатопильний верстат, призначений для розкрою кругляка на обрізні пиломатеріали, змонтували у лісопереробному цеху, де вже працює лінія по виробництву паркету.
– Ми придбали її у відомої польської фірми «Вальтер», – розповідає головний інженер держлісгоспу Андрій Семенюк. – Її вартість 848 тис. грн. За день вона здатна переробити 70 кубометрів кругляку. Це доволі висока продуктивність. За нашими підрахунками, витрати на її придбання та встановлення окупляться впродовж 5-6 місяців.
У цеху – жвавий рух. Одразу десятеро нових працівників прийшло на виробництво, з них троє перевелися із відомого ківерцівського «Тартаку». Загалом же штат планується збільшити ще удвічі, адже пелетна лінія працюватиме у дві зміни.
На її відкриття приїхали начальник Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Василь Мазурик та голова Ківерцівської райдержадміністрації Анатолій Сопросюк. Разом із директором ДП «Ківерцівське ЛГ» Віктором Сахнюком обходять цех, спілкуються з головним механіком Андрієм Пилипом, головним енергетиком Вячеславом Андрейчуком, робітниками: на лінії працюють кранівник, сортувальник, просувальник, різчики пелет, складувальники заготовок.
– Хотілося побачити лінію в дії, – каже Василь Мазурик. – Переконався, що вона ефективна і зручна. До Дня лісівника спробуємо запустити ще одну таку ж у Заболоттівському лісопереробному цеху ДП «Ратнівське ЛГ». Це виробництво дозволить нам заробити кошти на лісоведення – посадку, догляд і охорону лісів.
Задоволений встановленням нової сучасної лінії по виробництву пелетів і голова районної держадміністрації Анатолій Сопросюк.
– Ківерцівський держлісгосп – одне з провідних підприємств району, яке справно платить податки, створює нові робочі місця, – мовить Анатолій Матвійович. – Ми зацікавлені у його модернізації і будемо всіляко цьому сприяти.
Очільник району не забув привітати усіх працівників лісової галузі з наступаючим професійним святом – Днем лісівника. Побажав усім миру та благополуччя. Пригадав при цьому й часи, коли тут трудилося 1400 працівників, а за продукцією вишиковувалася довга черга. Ківерцівський кольоровий паркет користувався попитом в багатьох країнах, зокрема й на Кубі, його вкладали навіть у Кремлівському палаці. Зараз у ДП «Ківерцівське ЛГ» працює 120 штатних працівників. Чимало виробництв або припинили свою роботу, або працюють у півсили. Це потрібно змінювати. Анатолій Матвійович вважає, що волинська деревина має проходити повний цикл переробки, тобто з неї мають виготовляти високоякісні меблі чи інші потрібні речі, які були би затребуваними і конкурентоспроможними у Європі.
– Поки що ми торгуємо необробленою деревиною, з якої за кордоном виготовляють дороговартісні речі і продають українським споживачам, – каже Анатолій Сопросюк. – Платимо за вироби зі своєї ж деревини в десятки разів дорожче, аніж її продаємо. Якби подібне навчилися робити у себе, мали б в рази більше робочих місць, податкових зборів і соціальних внесків до бюджетів усіх рівнів й ціна відповідно на зовнішньому ринку могла б зрости в десятки разів.
Такої думки дотримується й лісівники Волині і вже роблять кроки у цьому напрямку. Зараз близько 70 відсотків лісопродукції продається вітчизняному споживачу, решта йде на експорт. І це не кругляк, а оброблена сировина, у тому числі й пелети. Цьому сприяють і нові лісопереробні технології, якими озброюються українські деревообробники.
Окрім пелетних ліній лісопідприємства ВОУЛМГ закуповують й іншу необхідну техніку. Тільки за останні місяці на технічне переоснащення лісогалузі витрачено 8 млн 912 тис. грн. Зокрема, придбано 8 МТЗ-920, 11 вантажних автівок, причепи з маніпуляторами… Ця техніка вже працює на лісопідприємствах.
Сергій Цюриць.
На фото автора: перший день палетної лінії.

SONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSCSONY DSC

Популяція диких вепрів на Ратнівщині росте

Для життя-буття сімейства вепрів – жителів вольєру Кортеліського  лісництва ДП «Ратнівське лісомисливське господарство» — лісівники створили найнеобхідніші умови.  Розкішний вольєр площею 4 га, водойма, де влітку вередуни можуть приймати водні процедури, а на березі — сонячні ванни. Є навіть будиночок, де родина у кількості 2 свиноматок з сім’ями (одна свиноматка має народити)  може сховатися від негоди у будь-яку пору року, переночувати  під час прохолодних ночей. Узимку «гнізда» утеплюються соломою.

— Підкормлюємо свиней постійно. У вольєрі, годівельних майданчиках, годівничках, що в лісі, — розповідає про роботу старший єгер лісництва Михайло Бірук. – Маємо вдосталь кормів. Для цього закуповуємо необхідні запаси кукурудзи, сіль тощо.

Між іншим, усю охорону вольєру здійснює Михайло Петрович самостійно. Живе поруч, недалечко. Сів, каже, на скутер, і під’їхав коли схотів.  Провідав свиней. А свого господаря вони добре знають. Знають також,  що з порожніми руками до них Петрович не приїде, тільки з гостинцями. «Хрюськи, хрюськи!..» — прицмакуючи, кличе своїх підопічних старший єгер. І справді, смагляві кабанці галопом помчали до нього …

 Світлана МІСЬОНГ, прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства. 

свинтус 8 свинтус 6 веприки5 свинтус 4 свинтус 5свинтус 9свинтус 12 свинтусвеприки6

Василь МАЗУРИК: Планувати роботу – на реальних показниках, з реальних можливостей

Відбулася виробнича нарада за участю начальника Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства  Василя Мазурика, першого його заступника Сергія Шеремети та інших працівників управління з керівниками лісових та лісомисливських господарств Волині. 

Розпочалася нарада по-святковому. Начальник управління від імені багаточисельного колективу «Волиньлісу» та від себе особисто тепло і сердечно привітав директора державного підприємства «Любешівагроліс» Віктора Симоновича з нагоди його 65-літнього ювілею. Розкішний букет троянд, переплетений із гарними побажаннями міцного здоров’я, успіхів у роботі,  рясних благословень в сімейному колі,  а також миру і стабільності в країні вцілому, стали чудовим подарунком поважному ювілярові, всім присутнім лісівникам зробили атмосферу в актовому залі піднесеною  і урочистою.

Опісля цього Василь Мазурик представив перед колективом свого заступника Турянську Лідію Зіновіївну, а далі – провів глибокий аналіз робочих питань, яких у порядку денному наради постало багато. В основному ці питання стосувалися проблем та перспектив розвитку лісової галузі області. В тому числі йшла мова щодо дотримання законності та достовірності фінансової звітності, правильності ведення бухгалтерського обліку, дотримання законодавчих актів та планів з питань фінансово-господарської діяльності окремих державних підприємств, що входять до сфери управління Волинського  ОУЛМГ. Аналізувалися показники роботи держлісгоспів по лісопромисловій діяльності станом на 11 вересня 2014 року, реалізації лісо- та пилопродукції за цей же ж період, інформація про виконання аукціонних зобов’язань обласного лісового господарства за ІІІ квартал та ін. Підбиваючи підсумок, Василь Мазурик озвучив конкретні зауваження та пропозиції, які, на його думку, тільки сприятимуть виконанню поставлених перед галуззю завдань.

— Мудрий керівник планує свою подальшу роботу, виходячи виключно із реальних можливостей, на реальних показниках, а не на надуманих, — серед важливого зауважив Василь Васильович, звертаючись до присутніх директорів лісгоспів. – У цьому успіх не лише такого керівника, а й колективу, який він очолює, працюючих людей, які за всім цим стоять, роботи управління вцілому та добробут держави.

Користуючись нагодою, начальник управління повідомив  про відкриття і подальше функціонування нового офіційного сайту ВОУЛМГ, який можна знайти, нагадаємо, за адресою  lis.volyn.ua

За вказівкою Василя Васильовича, сайт лісоуправління буде регулярно оновлюватися свіжою та достовірною текстовою, фото-відео інформацією про життєдіяльність лісових та лісомисливських господарств Волині. Це для того, зауважив він, аби будь-хто з жителів області, за її межами та всієї України міг ознайомитися зі щоденною клопіткою роботою волинських лісівників.

Світлана МІСЬОНГ, прес-служба  Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства. 

нарада 3нарада 6нараданарада 1нарада 4

Патріотичне свято допомогли організувати лісівники

У рамках патріотичного дійства «Вовчак-Волинська Січ», що проходило на місці створення УПА 14 жовтня 1943 року, на свято Покрови, в урочищі Вовчак Турійського району, було урочисто відкрито історико-військовий табір у вигляді музею-криївки, збудованого лісівниками Волині. У 1943-1944 роках тут діяла потужна база УПА під назвою «Січ».

Здавалося, що дух справжнього патріотизму тут витав просто в повітрі. Лунали підбадьорливі повстанські пісні, то тут,  то там розкинулися військові намети, варився куліш… А у словах присутніх на дійстві сьогодні подібно, як і в минулому, відчувалася нестримна жага до свободи, жага до незалежності.

За давньою християнською традицією, нев’янучу шану до однієї з найтрагічніших сторінок українського народу присутні виявили урочистою ходою з покладанням квітів до пам’ятного знаку воякам УПА та панахидою за загиблими за участю священників Української православної церкви Київського патріархату. До самої душі багатьох глядачів захопила літературно-музична композиція „Вовчак–Волинська Січ” за участю учасників фольклорних колективів. Урочистосте відкриття молодіжного історико-військового табору „Вовчак – 2014” співзвучало із присягою вояка УПА, що лунала з вуст молодих патріотів.  У рамках заходу також —  гра „Криївка” , запалювання вогнища тощо, ознайомлення з копіями зброї, якою користувалися бійці УПА, виклад тематичних лекцій.

З особливою уважністю люди вислухали короткі патріотичні промови сучасників в особі голови Волинської ОДА Володимира Гунчика, першого заступника голови Волинської обласної ради свободівця Олександра Пирожика, який, зважаючи на події на Сході, висловив сподівання у тому, щоб «наступне святкування створення УПА відзначати під мирним небом». Указом Президента орденом “За заслуги” ІІІ ступеня губернатор нагородив голову Братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю ім.Клима Савура Василя Кушніра. Із недовірою громада сприйняла виступ зі сцени волинського нардепа Сергія Мартиняка. Людям не до вподоби те, що під час правління Януковича він голосував за призначення уряду Азарова, інші ініціативи правлячого режиму,  а також був серед тих, хто у квітні 2013 року проводив «сесію» в Адміністрації Президента і підтримав диктаторські закони 16 січня. Нині ж, обурювалися люди, знову прагне пройти до Верховної Ради.

Водночас багато заслужених вдячних слів серед присутніх чулося в адресу волинських лісівників. Адже головний атрибут свята – музей-криївка, де розмістилися різноманітні експонати українських повстанців (зброя, карти)   — в славнозвісному урочищі з’явився завдяки працівникам Осівського лісництва, Турійського держлісгоспу Волинського обласного управління лісового та мисливського управління та безпосередньої участі в цьому начальника управління Василя Мазурика. Провід у цій хорошій справі очільник лісової галузі області взяв під особистий контроль.

Про благоустрій цієї історичної місцини лісівники дбають із року в рік. Облаштовували її до цього часу і нині облаштовують природничими стендами, альтанками. Навколишню територію обкошують, лісоокультурюють шляхом створення нових лісових насаджень. А за кілька місяців ось спорудили і музей-криївку. Ця дерев’яна споруда, без сумніву, стане вічною пам’яткою, музейним спадком не лише для Волині, а й всієї України. «Наступним кроком, — поділився планами начальник Волинського ОУЛМГ Василь Мазурик, — буде духовна капличка,  яку теж спорудимо на території урочища».

Про роль місцевих лісівників у житті Турійщини взагалі довелося почути багато. Та й Василь Мазурик на її теренах є достатньо відомою людиною, оскільки свого часу тут довго працював (директором ДП “Турійське ЛГ”, головою райдержадміністрації).  Туріччани і взагалі ті, котрих трудові чи просто життєві шляхи і з ним перетиналися, у розмові з журналістами відверто висловлювали свою думку про те, що саме людей професійних, порядних та з патріотичним настроєм воліють бачити у кожній, а тим більше лісовій галузі. Загальнолюдське та найцінніше природнє багатство – ліс, казали вони,  потребує саме таких захисників.

Захід, присвячений відкриттю історико-військового табору, загалом тривав три дні. І нагадав він кожному, хто вважає себе частинкою великого незламного українського народу,  про обов’язок  жити пам’яттю тих співвітчизників, котрі загинули в боротьбі за свободу. Важливо, аби гірка, але правдива правда зі сторінок історії передавалася із роду в рід, із  покоління в покоління…

Світлана МІСЬОНГ, прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.

криъвкааа криъвка

вовчак4 вочак 18 вочак 17 вовчак

вовчак 18вовчак 10 вовчак 9 вовчак 555555вовчак 111вовчак 15вовчак 222вовчак8вовчак 22вовчак 8вовчак 16вовчак 14вовчак 13